«Те, що не вмирає»

Леся Українка і Сергій Мержинський

Ігор СЮНДЮКОВ, «День»

Січень 1901 року. Мінськ. Тьмяно освітлена невеличка бідна кімната в будинку пані Нарейко, на розі Михайлівської та Широкої вулиці. В ліжку – молодий 30-річний чоловік із красивими чорними очима і з виснаженим невиліковною хворобою – туберкульозом – обличчям; на грудях – хрест. Біля ліжка – Євангеліє; переконаний соціал-демократ, він, відчуваючи невблаганне наближення смерті, в останні місяці життя став християнином. Сергієві Мержинському (так звали хворого) жити залишалося менше двох місяців...

Коло ліжка – молода жінка. Змучена безсонними ночами, абсолютно забуваючи про себе, про своє помітно вже підірване здоров’я (теж туберкульоз, але кісток; оце страдницьке доглядання за хворим коханим призведе до різкого загострення цієї хвороби, яка через 12 років обірве і її життя), вона, тим не менше, відчуває: внутрішні сили не слабшають, а, навпаки, міцніють. Прекрасні очі палають колосальної сили духовним вогнем, який ніколи не зустрінеш у пересічної людини, вогнем, джерело якого – вміння співчувати, осягати чужий біль як власний і, водночас – незламна воля. Жінка вже знана у Наддніпрянській та Галицькій Україні як рідкісно талановитий поет, автор двох чудових збірок: «На крилах пісень» (1893) та «Думи і мрії» (1899). Але найгеніальніші речі в її творчому доробку ті, що поставлять її в ряд найбільших поетів світу (насамперед йдеться про драматичні поеми 1901 – 1913 років) – ще попереду. Жінці 30 років. Звуть її Лариса Петрівна Косач, а творить під псевдонімом Леся Українка, відомим зі школи кожному з нас.

Але навряд чи учням розповідають про цю трагічну, безмежно сумну, але й водночас духовно високу історію кохання. Історію в той же час дружби однодумців і почуття, далекого від повної взаємності. Багато в чому різні люди: геніальна жінка, чиї твори не були належно оцінені сучасниками, і не прочитані повною мірою, попри зовнішній пієтет, і зараз, через 100 років, й інтелігентний, сповнений благородних поривань син армійського офіцера. Щирою й типовою для лівої дворянської молоді тих років була його віра в те, що сенс життя благородної людини – це боротьба за звільнення трудящих.

Сергій Мержинський – досить відомий діяч соціал-демократичного руху; зокрема, на нього було покладено здійснення зв’язків між підпільниками Мінська та Києва. Ґрунтуючись на цьому факті, радянські літературознавці, взагалі-то, висвітлюючи взаємини Мержинського і Лесі якось стримано і лаконічно, акцентували увагу на тому, що це був майже винятково бойовий союз товаришів по спільній боротьбі. Коли зараз ми, читачі XXI століття, беремося судити про історію цієї дружби-кохання, то слід, очевидно, пам’ятати про дві речі.

Перше. Мержинський, безумовно, не був видатною людиною; але ж мав абсолютну рацію Михайло Пришвін, коли писав: «Чи часто бачимо, що чоловік – такий собі, а жінка – пречудова. Це можливо, означає, що ми не помічаємо прихованих достоїнств цього чоловіка, які оцінила ця жінка». І друге. Судити про внутрішній, а тим паче – інтимний світ видатної людини належить гранично обережно – інакше є небезпека перетворитися на цинічних міщан. Дамо собі звіт тільки в одному: ця жінка прекрасно розуміла, що означає для неї (саме як для жінки) повільно прогресуюча хвороба. Але вона, «скептична розумом, фанатична почуттям» (самооцінка в одному з листів); була наділена майже надлюдською силою волі (принцип: «Якщо не маєш права померти – треба мати сили для роботи») і лише у віршах розкривала душу:

Хотіла б я вийти у чистеє поле,

Припасти лицем до сирої землі,

І так заридати, щоб зорі почули,

Щоб люди вжахнулись на сльози мої.

На жаль, нам найкраще відомий саме останній, трагічний акорд їх кохання. Знаємо напевне, що познайомились вони весною 1897 року в Криму; потім не раз зустрічались у Києві, Зеленому Гаї (родинне гніздо Косачів), листувались. У грудні 1900 року Леся, яка ще весною двічі навідувала свого друга в Мінську, дізнається, що жити йому залишилося лічені тижні. До того ж Мержинський цілком самотній... І вона, чудово знаючи, що таке біль і страждання (бо перенесла кілька важких операцій на кістках та суглобах рук і ніг), не вагалась ані секунди: негайно бути з ним.

Невже міг зупинити Ларису Петрівну характер Мержинського, що став під впливом хвороби досить важким? А побутові труднощі? Всі залишили його – з тим більшою самовіддачею буде доглядати його вона! Багато що просто вражає, коли дізнаєшся про останні місяці цього кохання. Вона, знаючи, що Сергій дотепер кохає іншу жінку, біля ліжка хворого пише від його імені листи до «суперниці». Знаходить в собі сили сказати в листі до матері: «Не буду, звичайно, говорити тобі, що начебто мені тепер легко жити це неправдою було б, та лише нагадаю тобі, що я дуже стійка, отже ж, ти можеш бути впевнена, що мені ніяка небезпека не загрожує. Часом навіть злість на себе відчуваю, що занадто вже стійка». І пише прекрасні вірші:

Все, все покинуть, до тебе полинуть, –

Мій ти єдиний, мій зламаний квіте!

Все, все покинуть, з тобою загинуть,

То було б щастя, мій згублений світе!

Більше того, у Лесі стало сил на феноменальний творчий злет: не відходячи від вмираючого, вона за одну ніч, з 18 на 19 січня 1901 року, створює «Одержиму», першу з циклу своїх геніальних драматичних поем. Ось рядок з листа цих днів: «Зізнаюсь, що я писала в таку ніч, після якої довго буду жити, якщо вже тоді живою залишилась. І писала, навіть не вичерпавши скорботи, а в самому її апогеї. Якби мене хтось спитав, як я з усього цього вийшла живою, я б могла відповісти: «Я з цього створила драму...» Згадаймо лише один аспект iз неосяжної проблематики цього Лесиного шедевра: чи варто отаке людство, як воно є, жертви Христа-месії? І ще – хіба гідні ймення Людини ті, хто тільки недавно горлали «Розіпни його!», а тепер до нестями радіють, бо Він воскрес...

Сергій Мержинський останні 2 тижні життя вже ні з ким не розмовляв. 3 березня 1901 року він помер на руках у Лесі. Ця феноменальна жінка не тільки не зламалася – вона переплавила своє безмежне Горе у вогні творчої фантазії, яка допомогла їй створити в майбутньому головні свої шедеври – попри страшну хворобу. Геніальна велич духу дала їй право написати: «Я в серці маю те, що не вмирає...». І якось дивно після цього слухати скарги наших сучасників на відсутність нетлінних ідеалів у житті сучасної України. Ніби й не було Лесі...