Калина

Головна| Мій профіль| Реєстрація| Вихід| Вхід


Неділя, 15.09.2019, 19:12

Ви увійшли як Гость|
Група "Гості"
Вітаю Вас Гость |RSS
Меню сайту
Категорії розділу
Вітаємо [28]
Свято, ювілей
Події у світі [39]
Новини, події, відгуки
Наші нагороди [3]
Корисно знати [15]
Моя країна - Україна [11]
Пам`ятні дати [3]
Банери друзів
Форма входу
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0


Ми в каталогах



Український рейтинг TOP.TOPUA.NET

Каталог интернет-ресурсов - MediumSEARCH.com

Белый каталог сайтов

Украина-Сегодня: Каталог сайтов


Мультиплеєр
Літературно-музична композиція
" Генії також кохають...”
(Святково прибраний зал: у центрі – автопортрет молодого Тараса, прикрашений рушниками, квітами; поруч – портрети жінок, які кохали і яких кохав поет; виставка творів Великого Кобзаря)
Підготувала та провела
Солонська О.А.

Ведучий: Тисячі сторінок списані, сотні архівів вивчені, щоб відновити образ тих, кого любив Пушкін.
Ведуча: У любовному небі Гете не лишилося ні одного розкритого сузір’я – всі знайдені, вивчені. Кого ж кохали генії? Як кохали? Адже це з їх болю ткалися (троянди) шедеври.
Читець:
Одної миті хризантеми раптовість кинула до ніг...
І на трампліні – вічна тема згори, мов сальто, у мене.
Життя, самітне і дозріле, пройшовши заметіль років,
Ховало квітку білу-білу під листя затіні легкі...
Ведучий: Сьогодні вечір чудес, який воскресить ті білі-білі квіти кохання нашого Тараса. Вони прийшли до нього, молодого, вродливого, що підкорював собі аристократичні салони, а звичайних жінок робив Мадоннами.
(Тихо під звуки чарівної мелодії Штрауса заходять до залу Оксана Коваленко, Ядзя Гусаковська, Ганна Закревська, Варвара Рєпніна, Катерина Піунова, Лукерка Полусмакова).
Тарас (дивлячись на портрети жінок):
Я – поет, Я – Шевченко.
Є пісня у серці моєму,
Недоспівана пісня,
Шо ляже у інші серця,
Що ніколи не згасне,
Ніколи не дійде кінця...
Покохайте її, ту, що я покохати не зміг,
Поцілуйте, ту, яку я не зміг цілувати.
Я повіюся прахом, щоб впасти коханій до ніг
Я собою злечу, аби піснею біль проспівати.
Я не мав того часу, у котрий кохають жінок,
Я не вмів цілувати, розмазавши вірші губами
І немає коханої: десь вона там, межи тьми...
(Звучить бандура...)
Я немаю дружини, немаю синів,
І любові нема... А була вона в мене!?
Так, я й досі чую той голос, що вітер мені з України приніс... Я чую, як шепоче потоптаний колос, і очі ці бачу, наповнені сліз... Оксано!! Оксаночко!
(З’являється Оксана, нечутно підходить до Тараса, легенько торкається його плеча)
Тарас:
Кохана моя, як давно не стрічались
З’явилась до мене, як я уявляв...
Світ устами твоїми мені промовляв
І дивився на мене твоїми очима...
Оксана: Тарасику, а пам’ятаєш?
(Сценка: двоє дітей – дівчинка у вінку і хлопчик)
Тарасик: Ти у вінку – найкраща за всіх панянок у світі. А я тобі ще й чобітки справлю із срібними підківками.
Оксанка: Срібними?!
Тарасик: І з золотими дзвіночками на закаблуках.
Оксанка: Ще ні в кого таких не було.
Тарасик: А в тебе будуть.
Оксанка: А за що ж справимо?
Тарасик: Одіб’ємось від злиднів, тоді й усе буде.
Оксанка: Я без тебе – нікуди!
Тарасик: А як до пана покличуть?
Оксанка: Не піду! Хоч убий – не піду!
Тарасик: А я і не віддам тебе нікому!
Оксанка: А як закують? Мій вінок тоді до тебе припливе.
Тарасик: Оксанко, не кажи цього. Може, й річки туди не буде...
Оксанка: Докотиться через гори, байраки, долини...
Оксана: Пам’ятаєш? Ми вкупочці колись росли. Маленькими собі любились, а матері на нас дивились та говорили, що колись одружим їх. Не вгадали, старі зарані повмирали, а ми малими розійшлися та вже не сходились ніколи.
(Звучить бандура)
(Шевченко - юнак сидить на лавці)

Ядзя: Вгадаєш, хто? (затуляє долонями його очі)
Тарас: Якщо це долі сон...
Ядзя: Це сон!
Тарас:
То ти – моя сирітська доля.
Твої долоні – лагідні, як льон,
І голосу твого ласкавий тон
Пливе, мов жайвір...
О, як тебе я нетерпляче ждав.
Ядзя: Так нетерпляче, що заснув на лаві...
Тарас: Не гнівайся, замріявся – згадав
Краї свої... Чого б я лиш не дав, щоб знов туди!..
Ядзя: А я? О Боже правий... Тарасе, прошу, в ті свої краї мене не клич... Я тільки тут... Усі думки мої...
Тарас: Я мушу йти... Спасибі і прости...
Ядзя: За що?
Тарас: За все, голубко, прощавай... Ведуть мене... Все далі рідний край...
(За столом щось пише княжна Варвара Рєпніна)
Ведучий:
У княжім домі панночка бліда
Жар серця нишком в вірші вилива,
Листок долоньки свічку затуляє.
Про що вона? Чого їй так болиить?
Далекий хтось, „хто під руж жом гуляє”.
Ведуча:
Їй, панночці, б та суджений панич,
Зітхання соловейка у альтанці...
У княжім домі, в домі Рєпніних,
Невже нікого, вартого в обранці?!
Варвара (читає лист, потім піднімається з-за столу):
Він одразу став у нас своєю людиною. Одного вечора він читав нам свою поему „Слепой”. О, якби я могла передати все, що пережила під час цього читання! Які почуття! Які думки! Яка краса! Яка чарівність і яка біль! Моє обличчя було мокре від сліз, і це було щастям... Шевченко зайняв місце в моєму серці, я бажала йому добра і хотіла зробити йому добро.
(Підходить до Тараса)
- Чи пам’ятаєте ці рядки, Тарасе Григоровичу?
Душе с прекрасным назначеньем
Должно любить, терпеть, страдать
А дар господний, вдохновенный
Должно слезами поливать…
Ми ніколи вже не зустрінемось, ви ніколи мене не кохали... Мої страждання – то найдорожче, що маю... Ви знаєте, я написала про вас повість. Ви у серці моїм назавжди... Я жила без надії, бо знала: кохаєте іншу... Я знала...
Тарас: Прощайте, мій друже...
(Лунають звуки вальсу Штрауса...)
- А було це серед шумного балю... Ганнна...
(Сценка: Тарас запрошує Ганну Закревську до танцю; кружляють у танку...)
Тарас: А чи не подаруєте мені на пам’ятку хоч одну квітку з вашої розкішної сукні?
Ганна (кокетуючи): Що ви, пане Тарасе, будете з нею робити?
Тарас: Збережу як найцінніший скарб...
Ведучий: Ганна Закревська мало-мало не вчинила того кроку, що пізніше таки вчинила Анна Кареніна... Та Тарас знав: між ними соціальна прірва; вона – дружина маєтного поміщика, а головне – українська мати, яка занадто любить своїх дітей...
Тарас:
А ти, доле, ти мій покою
Моє свято чорнобриве,
І досі між нами тихо походжаєш?
І тими очима, аж чорними-голубими,
І досі чаруєш людські душі...
Сценка: Катерина Піунова, розповідаючи:
Простіть, Тарасе, я , тоді 15-річна, не могла оцінити таку людину, як Ви, але пишалася і пишаюсь тим, що привернула Вашу увагу.
Тарас: Бог простить...
Катерина:
Я повторила б все: людей,
громи і тишу,
Я повторила б пам’ять від і до...
Як повторятиму, куточок серця лишу –
Хай буде соловейкам на гніздо...
Ведучий: Свіча його життя догорала. Дались знати 10 років солдатчини, суворий клімат, хвороби, невлаштованість. Та більше всього допікали сум та одинокість.
Ведуча: Поет мріяв пов’язати своє життя з простою дівчиною, оселитися на березі Дніпра у маленькому будиночку.
Ведучий: І майбутня дружина знайшлась – Ликера. Молода, красива українка-кріпачка. Поет уже уявляв її щасливою матір’ю в хатині тихій і веселій. Ликера – його останнє кохання-ілюзія.
Ведуча: Виявилось, що в цій юній особі краса вживалася з брехнею і цинізмом. Сімейне щастя і тут його обійшло. Реальною була мрія Шевченка звільнити Ликеру з кріпацтва, а можливо, зробити вільною її кріпацьку душу.
Ведучий: І все ж через багато років, уже немолода Ликера переїхала з Петербурга у Канів. Мабуть, щоб замолити юності; вона до кінця своїх днів доглядала за могилою Кобзаря і була похована біля підніжжя Тарасової гори.
Ликера: Прости, Тарасе, якщо можеш, благаю...
Часто приходжу до тебе на Чернечу гору, сиджу, згадую, плачу і втішаюсь, що ось тут, на горі, Ти мій.
(Читає вірш М. Олійника „ На могилі Тараса”)
(Під звуки музики підходять до Тараса всі жінки – його кохані)
Оксана: Я – Оксана, вічна твоя рана, журна вишня в золотих роях...
Ядвіга: Я – твоя надія і омана, іскра не роздмухана твоя...
Ганна: Я б тобі схилилася на груди,
Замість терну розсівала мак,
Та мені зв’язали руки люди...
Варвара: Я тебе чекала роки й роки,
Райдугу снувала з рукава...
Лукерка: Новий хай оживає світ
Моєю споєний любов’ю...
Катерина: Хай так цвіте усе довкруг,
Як ми сумуєм за тобою.
Тарас (Підходить до кожної з них):
Душі з небес благословенній
Дано любить, терпіть, страждать.
І дар приречений, натхнення,
Дано сльозами поливать,
Ви розумієте це слово!
Для вас я радо відложив
Життя буденного окови,
Священнодіяв я і знову
І сльози в звуки перелив.
Ваш добрий ангел надлетів,
Обвіяв крилами і снами.
І тихозграйними річками
З душею чудо сотворив...
Учитель: Тут Шевченко присутній, присутні й ми.
Ми – повітря Тарасове, простір і тіло, де мов сонце, засвічується чоло...
Гасне маска посмертна, і меркнуть свічки, та залишаться в пам’яті ці чудові спогади на віки. І, я впевнена, у нас не буде сумнівів щодо того, яка Беатріче водила рукою поета, зворушувала, хвилювала його душу і серце... Так, і генії кохають...
Одної ночі хризантеми
Миттєвість кинула до ніг.
І на трампліні – вічна тема.
Оцей раптовий щастя смак,
Мов трепет ніжний чоловіка,
Який у мить якусь воскрес...
Пошук
Годинник
Календар
«  Вересень 2019  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
      1
2345678
9101112131415
16171819202122
23242526272829
30
Корисні сайти

Освітній портал

Архів статей
Наша кнопка
         Вставте цей код на свій сайт
Хмаринка тегів
Наші гості
free counters

Copyright MyCorp © 2019