Від автора
Я росту, змінююсь не лише фізично, а й духовно. І це відчувається. Здається, коли серце переповнене почуттями, розум – думками, а очі – враженнями, то ходжу весь час важка від тієї прекрасної ноші. І не знаю куди себе діти, як донести людям цінність уже зрозумілого: хлопцям – цінність кохання, романтики, дівчатам – цінність жіночності і витонченості, друзям – цінність вірності і спокою, закоханим – цінність єдності і порозуміння. Але як сповістити про це кожному, коли так хочеться, коли це б’ється у скронях?
Моя система духовного очищення, самовдосконалення відбивається у віршах, творах. Тому більш влучної назви для мого «Я» не вигадаєш. «Моя концепція катарсису» - ось це, напевно, та самотність, яка стає ідеальною. Бо розуміти себе легше, коли ти один. Тому моя збірка насичена енергією лише однієї людини, поєднаної зі Всесвітом. І мені б хотілось, щоб ритм моїх віршів і роздумів синхронно поєднувався із серцем кожної людини, яка їх прочитає. І, можливо, хтось таки візьме для себе частинку мого катарсису у своє життя.
P.S. Цю збірку я присвячую читачам, які, сподіваюсь, зрозуміють мене. Тут я можу поспілкуватися з Вами на кожній сторінці, а для мене - це головне!
Сподіваюсь на розуміння…
P.S. Цю збірку я присвячую читачам, які, сподіваюсь, зрозуміють мене. Тут я можу поспілкуватися з Вами на кожній сторінці, а для мене - це головне!
Сподіваюсь на розуміння…
«Сумує серце…»
Сумує серце,
Кохати хоче
І стуками тремтить до ночі.
Грайливі очі
Манити хочуть,
Журливо дивляться убік.
Душевний гніт
Ніяк не спить,
А все мене діймає.
Тримай мене, коханий
І губ відчуєш шепіт,
Й скрізь тіло серця трепіт,
Тримай мене, благаю!
«Скажите, вам есть кому посвящать стихи…»
Скажите, вам есть кому посвящать стихи,
Сходить на прогулку вместе?
А мне, хоть от боли внутри кричи,
Но так и останусь на месте!
И некому в сонное утро,
в плохую погоду,
в души непокой,
Сказать в телефонную трубку:
"Приеду!
Ты только постой...!"
А мне бы сидеть до поздна
С подругой и чашечкой кофе
И знать, что уже не одна,
И в жизни не так все и плохо.
Но только не верю я в дружбу,
Одним словом сплетни, секреты,
Ведь что еще попросту нужно,
Когда это редкость на свете!
Не видела даже примеры
Светящейся дружбы навек,
Ведь может того, что не верю?
Но верить во что, когда ее нет?!
Да встаньте и крикните:
"Есть она, есть!
Вот она держит нас с другом рядом
И сколько уж вместе - не перечесть!"
И буду я с тихой надеждой ждать
И думать только хорошее,
Плохое пытаться с любовью прощать,
Оставить нелепое прошлое.
«Любовь сестер…»
Любовь сестер ведь тоже важна,
Важнее чем милого или любимой,
Вот только все чаще она у меня
Бывает больно невыносимой
Когда ты подходишь, целуя сестру,
А смотрит ее безразличие
Или тепло укроешь словом "люблю",
Но не услышит ее величие.
Ах, да, как же не вспомнить
Наши любимые колкие фразы,
Кто завтра дурак и кого обвинить?
Думаю, глупые это рассказы...
Но так бы хотелось только хорошего,
И просто спокойно обнять,
Ведь может пора нам с тобою из прошлого,
Пару разумных уроков взять?
«Коло мене пройшов…»
Коло мене пройшов.
Зачепила!
На гачок!
Не відійшов.
Печу очима.
Спопеляю.
Вустами ледь відкритими
Вдихаю.
І в душу,в душу
Зазираю.
Почервонів.
Зніяковів.
Тримаю!
«Шалено, нестерпно кипить маленьке серце…»
Шалено,нестерпно кипить маленьке серце
І рветься,й б’ється об кам’яні думки,
Тримаю в долонях гарячих згустків смуток,
Важкі та іржаві висять в мені замки.
І знову проблема,і знову туди ж,
Де цілого мотлоху купа.
«Постій! Зупинись! - кричу я собі,
Не буде із темряви звуку!»
Чи то так легко впустити світло
І дух піднести за височінь,
Відчути запах тепла і квітів
І занурити душу до світу творінь?
Готовий віддати свого півжиття
На мужнє терпіння й поразки?
То ж враз зупинись – прийми каяття.
Борись за омріяну казку!
«А мне так нужны поэты…»
А мне так нужны поэты,
Где рифма – это неба,
Где чувства без запрета,
Где жизнь без девичьей улыбки
Всего лишь зря прожитый день.
Так хочется сонеты
И песни под гитару
Да чтоб очей влюбленных
Таких вот,не видала!
Душа искрилась солнцем,
Рука нежнее шелка,
Движенья легким танцем
И голос сладко-звонким
И я б взлетела, Богом клянусь!
Я б так высоко взлетела!
Ах, где мой поэт,
Родивший во мне безумную веру?
«Такой особенный стоит…»
Такой особенный стоит,
Юна душа и юно тело:
Смело или смело?
Все чувства в кровь
Переварились:
Увиделись, сошлись, влюбились.
Быть может, в юность, может, в интерес.
Одно или одна:
Сыщите перевес?
Занавес.
Глубокой ночью стелится, дымится.
Стираешь губы жарким поцелуем.
А после
Последний
След.
Холодом дует…
«Так хочется моря соленого…»
Так хочется моря соленого,
Так хочется силы стальной,
И хочется плыть над волнами,
Сливаясь с вечерней луной.
«Свет луны…»
Свет луны заполнил душу,
Словно кофе с молоком,
Что внутри, а что снаружи
Бьется каменным рывком?
Слабость ночи - расслабляет,
Тонким запахом любви,
Чувства, то ли окрыляют,
То ли вовсе не видны...
Сутінки
Сутінки.
Поволі дотліває день.
І я іду,блукаю між вогнями –
Поміж двома таємними світами
Блукаю в роздумах,вдивляюсь в очі
Дерев,що тихо віддаються ночі,
Що пахнуть вічністю завжди,
Що з неба напиваються води.
Майбутнє – все!
Бо лиш воно вирує над живим.
Гей ти,усміхнений лицем,
Іди за ним,
Іди за ним,
Іди…
«Тихий шорох синего поезда…»
Тихий шорох синего поезда
Сладко колышет спящих людей,
Тусклый свет освещает их бережно,
Затаясь в тени простыней.
И свисают уставшие руки,
Ограждая нелепо проход,
Усыпляет всех к часу ночи
Железнодорожный скороход.
Остановки беззвучно делая,
Отдыхает 15 минут
И с легоньким шепотом тронется,
Не затронув сонливый уют.
И так катится к каждой дороге,
Где живет человека судьба.
И под утро сбегают рассеянно
Каждый разный, но вместе "толпа".
