Друге
заняття
Тема:
Співець приазовського степу.
Мета:
Навчальна – поглибити і систематизувати
відомості з поетичної спадщини Володимира Сіренка шляхом проведення художнього
аналізу віршів, зосередивши увагу на образі степу як центрі дослідження;
узагальнити відомості з теорії літератури.
Розвивальна – спонукати до спостережливості,
прагнення пізнавати нове; формувати навички пошукової роботи (як колективної,
так і індивідуальної); розвивати критичне і творче мислення; формувати мовлення
через особистісне асоціативне відтворення прочитаного, почутого, побаченого;
сприяти виробленню в учнів уміння аналізувати поетичні твори, виконувати вірші відповідно
до вимог виразного читання.
Виховна – виховувати патріотизм; пошану до великої і
малої батьківщини; повагу до творчих здобутків поетів рідного краю.
Тип
заняття: аналітичне дослідження.
Ключова
технологія: застосування технології розвитку критичного
мислення.
Обладнання: збірки поезій Володимира
Сіренка, фотоілюстрації; презентація проекту «Література рідного краю.
Володимир Сіренко – співець приазовського степу»; Літературознавчий
словник-довідник / За ред. Р.Т. Гром`яка, Ю.І. Коваліва, В.І. Теремка. – К.: ВЦ
«Академія», 2007. – 752с. (Nota bene).
Хід уроку
I. Організаційний момент
II. Повідомлення теми і мети уроку
Вступне слово вчителя. Народжені козацькою
вольницею, вистраждані у кріпацькому ярмі, цьковані радянською пропагандою мрії
про свободу ми вбираємо ще в материнському лоні, вони бентежливим виром
нуртують нашу кров, живлять у мозку ідеї справедливості і честі, прагнення за
будь-яку ціну відстоювати те, що ми отримали у спадок такою дорогою ціною.
Воля, свобода, незалежність… У градаційному ланцюзі цих слів хочеться знайти
природну первинність, слово, що окреслило б земні реалії космічного походження
цих понять.
Степ… Важко знайти в українській
літературі письменника, який би хоч раз не звернувся до цього невичерпного і
багатого за образною окрасою місця. Та докопатися до істинного його значення не
зміг ніхто. Та це і неможливо, бо це – степ… Його треба бачити, чути, дихати
ним і відчувати… А відчути його по-справжньому може лише той, хто хоч раз був
позбавлений головного – свободи, та не залишив своєї боротьби, у ній вбачав
призначення свого існування.
Таким є наш поет-земляк Володимир
Іванович Сіренко.
На дошці епіграф:
Ми всі – з українського поля,
з блакиті його, висоти.
Тому-то нам випала доля –
не гнутись, до сонця рости.
Тож будемо віщими, вищими!
Нехай нам загубиться лік.
Якщо ми себе не понищимо,
ніхто нас не знищить повік.
Володимир Сіренко
ІІІ.
Дослідження образу степу у творчості Володимира Сіренка.
Перша
група:
Досліджуючи творчість Володимира
Сіренка, а це більше десяти поетичних збірок, більшість яких надрукована за
часів незалежності, починаєш розуміти багатогранність світу, який розкритий
перед нами чутливим і щирим, бентежним і небайдужим до краси серцем.
Проникнувши у світ поезії В.Сіренка, бачиш і село Новоспасівку (Осипенко він
ніколи не визнавав), і людей, які в ньому живуть, і річку Берду, і степ... Саме
образ степу у творчості Володимира Івановича стане одним із центральних, який
із елементу пейзажу переросте у багатогранний образ, сформований абсолютно з
різних, на перший погляд мало сумісних ознак і рис. Але всі їх поєднує глибоке
переосмислення минулого, яке проектується на сучасність і дає нам тривожні
сингали на майбутнє.
Почати дослідження варто було б з
поезії «Берда», де на початку степ – елемент пейзажу (елемент, бо не має
цілісного розкриття) з відтінком історизму, який зменшується в середині твору:
Берда
Тут смаглий скіф стриножував коня,
тут край води він розкладав наїдки.
Ти витікаєш, Бердо моя, звідки
і хто тебе степами підганя?
З-під сивих скель, з густих очеретів,
із вічності твої прудкі джерела.
З усіх усюд зійшлись до тебе села.
І я прийшов. Один. У самоті.
Помовчимо, помріємо давай.
Ти жебони тихенько під вербою.
Для мене радість – бачитись з тобою,
коли у батьків завертаю край.
Тут все до соломинки – давнина.
Та і в мені, можливо, кров сармата.
Де б я не був,
старенька наша хата
із пам`яті соборно вирина.
І ти течеш крізь пам`ять і роки,
моя весела, повна сині Бердо.
Хай буде наша доля милосердна,
нехай з легкої, щедрої руки
дає талант мені не раз, не два
із гуркітливих міст іти до тебе,
під це космічно безкінечне небо,
де жайвір непідкуплено співа,
де у жита глибокі, у траву,
куди не глянеш, забрели могили,
де скіфи персів Дарієвих били
і гнав Сірко за море татарву.
У цій поезії образ степу постає з
риторичного питання, яке містить метафору і відіграє другорядну роль, вказуючи
на місцевість: «Ти витікаєш, Бердо моя, звідки і хто тебе степами підганя?»
Далі автор вказує на значення найменшої дрібнички: «Тут все до соломинки –
давнина.». Головне навантаження має
кінець поезії, де розкривається історичне значення степу. Паралельно постає
образ неба (супутній образ), а також автор наголошує на особистому ставленні до
місця, де відпочиваєш і знаходиш самого себе.
Особливу увагу привертає чотири
аспекти подачі цього образу: містичний (фатум, доля), психологічний, пейзажний
та історичний. Те, що степ виростає у складний багатогранний образ говорять
описові образи, які є знаковими для кожного аспекту.
Слайд № 5.
І. Містичний – Хай
буде наша доля милосердна,
нехай з легкої, щедрої руки
дає талант мені…
ІІ. Психологічний – …не раз, не два
із гуркітливих міст іти до тебе,
ІІІ. Пейзажний – під це
космічно безкінечне небо,
де жайвір непідкуплено співа,
де у жита глибокі, у траву,
куди не глянеш, забрели могили,
ІV. Історичний – де скіфи
персів Дарієвих били
і гнав Сірко за море татарву.
Друга
група:
У поезіях «Соняховий квіт» та
«Вечір» з`являється синонім до слова степ – поле. Тоді як степ у суті своїй має
ознаки дикої місцевості, то поле, оброблене людиною, пов`язує землю і
хлібороба.
Соняховий
квіт
За Чаплине моя гуркоче путь.
До біса все – турботи, навіть болі.
На Приазов`ї соняхи цвітуть –
у маминім городі і на полі.
Ну як тут не поїдеш до села,
у степ, що витікає із-під хати?
Безмежжя. Тиша. Ось летить бджола
густого меду і пилку зібрати.
І джміль завис на сонячній струні,
гуде басисто соняху на вухо.
Вітрець в обличчя дихає мені
солодким до запаморочі духом.
О краю мій! Мій соняховий краю!
Така краса в яких ще є краях?
Твоїх степів, стежок не забуваю,
бо не зачерствів,
бо людина я.
Допоки буду ранки зустрічати,
збиратимусь посеред літа в путь,
лиш пригадаю – вдома, коло хати –
на Приазов`ї соняхи цвітуть.
Поле – місце, де цвіте праця
людини: «На Приазов`ї соняхи цвітуть – у маминім городі і на полі.» Степ
зображено через персоніфікований епітет у риторичному запитанні: «Ну як тут не
поїдеш до села у степ, що витікає із-під хати?». Паралельним до степу постає
супутній образ стежок: «Твоїх степів, стежок не забуваю, бо не зачерствів, бо
людина я.»
Персоніфікований образ неба
(місця, де відбувається подія) перегукується з образом поля в поезії «Вечір»
через опис процесу праці (посів зерна-зірок).
Вечір
Вулиці як вимерли, наче вимер двір.
Вечір сіє зерна миготливих зір,
вішає в завулках ковдри темноти,
через річку стелить сяючі мости.
Затихають верби, думають своє.
Щось кущі шепочуть, шерехтить трава.
Хвилями задуха з поля наплива.
Напливають запахи гречки, чебрецю.
Павутинка легко, ніжно – по лицю.
Очерет ворушать раки й коропи.
Стежка понад ставом в`ється у степи.
Саме ж поле постає через перелік
рослин, які на ньому ростуть: гречка, чебрець. Відчутно паралель між полем і
морем, що вказує на безмежність, неосяжність, простір: «Хвилями задуха з поля
наплива». Незмінною супутницею степу знову є стежка, яка передається через
метафору: «Стежка понад ставом в`ється у степи».
Дослідження дає підстави укласти
словник (слайди № 6, 7, 8) та
встановити синонімічний ряд (слайд № 9).
Третя
група:
Не диким степом чи просто
обробленою ділянкою землі, а місцем, де відчуваєш реальну силу духу свого
народу, єдність зі своїми пракоренями, де від первинного природного джерела
своєї малої батьківщини набираєшся снаги, постає перед нами поле у наступних
поезіях:
Посію в чистім полі,
де жайворон співа,
родючі, всетерплячі,
матусині слова.
Накличу сонця,
дощику,
відкличу суховій.
Ряснися,
наша мовонько,
і мальвами зорій.
Поле – центральний образ твору,
через який автор прагне відродити рідну мову. Для зображення поля використовує
епітет «чисте» як ознаку недоторканної місцевості. Паралельно йому виступають
образи – супутники поля, які можна вважати традиційними: жайвір, сонце, дощик,
суховій. Новаторством поета є образи рідного слова, мови, які доповнюють і
розширюють межі образу поля. Епітети «матусині», «наша» надають окресленим
образам чуттєвої наївності та відвертості.
Слова моєї мови не лукаві
–
прості, як світ, як світу
голоси.
В ній шепотять степів
таврійських трави,
і гомонять чернігівські
ліси,
і жайвір захлинається в
промінні,
і чебрецево дихає земля,
і навіть скель насуплене
каміння
по-людському до людства
промовля.
Метафоризованим постає перед нами
степ, переданий через сукупність паралельних персоніфікованих образів: «жайвір
захлинається в промінні», «чебрецево дихає земля». Використано епітети:
«таврійські трави», «насуплене каміння». За допомогою цих образів автор
розкриває перед ними типовий степовий ландшафт.
Виведено супутні образи, які
доповнюють і допомагають розкрити досліджуваний образ (Слайд № 10).
Четверта група:
Степ, поле – це місця таїни, тут
була доля… жіноча доля… материнська доля.
У однойменній поезії «Материнська
доля» традиційним виступає порівняння образу долі жінки-матері з тополею:
Материнська
доля
Материнська доля –
як ота тополя,
що посеред степу в небо порина.
Вітер гне тополі.
Заметілі в полі…
Так біліє в неньки сивина…
Натекло їй горя,
як два Чорних моря, -
то роки голодні,
то шляхи війни…
Тільки і світало,
як пшеницю жала
та як повертались доньки і сини.
А іще світало,
як защебетали
у дворі онуки, наче ластівки.
Материнська доля –
у степу тополя,
а над нею небо,
як віки.
Споконвічна жіноча праця
жінки-селянки – вирощувати хліб: «Тільки і світало, як пшеницю жала…».
Традиційним виступає порівняння образу материнської долі з тополею «..тополя,
серед степу в небо порина». Порівняння сивини матері зі сніжною завірюхою у
полі підсилює ніжність синівської любові: «Заметілі в полі… Так біліє в неньки
сивина…» Поезія взята у кільце, це
наближає її до пісні, але у кінці поет вдається до утвердження вічної і
непорушної слави матері-трудівниці: «…а над нею небо як віки».
Тема жінки і поля продовжується і
в поезії «Племінника стрічайте, тітко Ганно!»
Племінника стрічайте,
тітко Ганно!
Цвіте у серці
приазовський степ…
Він зримо проступає крізь
тумани –
і солодко, і гірко так
цвіте…
У тім степу
(а ще ж – і на городі)
встелила ваші коси
сивина.
Усе життя одна ви у
господі,
на всьому світі білому
одна.
Тож я приїхав,
щоб розвіять тугу,
накрити курник – скоро
вже сльота –
і відшукати стежку серед
лугу,
яку колись босоніж
протоптав.
Це так, між іншим, -
для легкої втіхи…
На тих роках,
як на камінні, - мох.
Стрічайте, тітко!
Бачите, приїхав.
Посидимо, помовчимо
удвох…
Злетом радості постає перед нами степ: «Цвіте у серці
приазовський степ…». Але степ для
головної героїні – це її життя, доля: «У тім степу встелила ваші коси сивина.» Сам же поет хоче віднайти серед лугу свою
стежку дитинства, щоб згадати ті далекі і щасливі роки: «…і відшукати стежку
серед лугу, яку колись босоніж протоптав.» Стежка і луг для автора два
нероздільні образи, однаково дорогі і милі серцю, як спогад про дитинство.
Логіка дослідження дозволяє
вивести основні художні засоби творення образу степу у творчості Володимира
Сіренка (слайд № 11).
ІV.
Підсумки.
Слово вчителя: Важко молодому читачеві серед
літературної повені, якою сповнена сучасна періодика, знайти твори, що
визначаються глибиною власної думки й щирим, по-справжньому вистражданим
почуттям. Тому поезія В.Сіренка – це сповідь волелюбного лірика-борця, нащадка
слави козацької перед найчеснішим і найсправедливішим суддею – народом України
Я не поїду,
я полину
З останніх сил
у ті краї,
Де кожна вишня і
калина,
Стеблина у степу
– мої.
Прилину,
крила лебедині
старі,
натомлені складу
і до землі, до
України
побитим
серцем припаду.
