У невагомості життя
Один крок. Один удар серця. Одна мить. І ти уже в майбутньому!
Марафонець пересік фінішну лінію. Музикант завершив симфонію-шедевр. Жінка народила дитя. Мене поцілував коханий. Ще хвилину тому це здавалось таким далеким, майбутнім, а тепер це вже реальність.
Майбутнє… Одне лиш слово змушує весь час думати, але про що? Про щось незрозуміле самому собі, про щось загадкове та непередбачене. І починаєш порпатись у собі, шукати відповіді на якісь невимушені питання, чомусь лякатись, закриватись, але все ж повертатись до думок знову і знову. Тому що це потрібно, це вже було закодовано з перших хвилин нашого життя ( ми ще навіть слова не могли вимовити, куди там роздуми щодо майбутнього, а воно вже обійняло нас назавжди ). Далі були перші кроки, мудрі повчання батьків, друзі, злети та падіння…врешті-решт - перша любов. І так рік за роком, посмішка за посмішкою і вже незчувся як пора! Пора вирішувати подальшу долю свого життя, де вже лише ти будеш володарем і зможеш повчати інших. І перші серйозні питання постукаються у твою душу, порушать твій «дитячий» спокій і дедалі частіше переплітатимуться з твоїми думками, а врешті будуть повязані з твоїм життям у Всесвіті! Мабуть, такі роздуми приходять на золоту середину, коли дитинство вже далеко за плечима юності. Начеб-то й виріс, начеб-то по-дорослому розумієш навколишній світ, але все ж ще б довго насолоджувався батьківською теплою турботою, та іноді дозволяв сказати нісенітницю, за яку навіть зневажливий погляд кинутий в твою сторону ані трішечки не хвилював тебе… І коли у твоїх вухах пролунає «Вирішуй сам», до горла підступить важкий комок страху і думки будуть палати доти, доки сам по –дорослому не запитаєш: «А чого я насправді боюсь? Адже так прагну, адже вже час!»
Майбутнє лише на перший погляд лякає, бо здається таємничим і мовчазним, але попри все йде разом з тобою увесь твій шлях… І навіть пройдені нами тернисті дороги не змусять спинитись, бо кожна подальша секунда, яку створюємо – це і є майбутнє. Нові знайомства, нові цілі та їх висоти, новий блиск в очах та нове життя! Іноді теперішнє хочеться поміняти, переписати з нової сторінки, вдихнути наче вперше. І тому саме існує наступна мить, щоб коли впадеш, мав змогу встати і боротись, знаючи, що є шанс, що він завжди є. При цьому завжди посміхатись, адже світ – це наше відображення. Майбутнє посміхається нам завжди, головне відчувати його тепло, вчитись вже самому йти вперед і пробивати стіни мудрості й лише тоді відчуємо всю насолоду насправді усміхненого життя!
«Життя прекрасне там, де ми є…»
… Де відчуваємо душею стінки тоненької реальності, а товстошарову нереальність розглядаємо, насолоджуючись цукровими краплями скромності. І вони, потрапивши на кінчик язика, розливаються, заповнюючи всі смакові рецептори. І ти смакуєш, жадібно приплямкуючи, поступово наповнюючи себе, своє тіло таким же густо-тягучим, світло-яскравим, соковитим до запаморочення потоком зацікавленості непізнаного дива. Туди ж дістатись зможе не кожен, а лише вперта, наполеглива надлюдина (часто роблять помилки, називаючи людиною найрозумнішою, божественною істотою, але помиляються). Надлюдина – це та істота, де два тісно сплетені чоловічка, дві людини в тілі однієї, котрі живуть і тут, і там, бо людина насамперед повинна відчувати оцей сильний, терпко-солодкий присмак двох життів. І повірте, ВІН НЕПЕРЕВЕРШЕНИЙ! Ти ходиш, плаваєш, літаєш у цій безодні чистоти, подумки стаєш безсмертним і залишишся ним назавжди – в душі.
Взагалі, людина повинна подолати три виміри. Першим вона вже майже оволоділа – стала людиною фізично. Другий дається як шанс випробувати себе на міцність в підсвідомості, зануритись з головою всередину думок й зрозуміти сутність: що зачіпає живе? І лише тоді особа стане морально-розумною істотою. Третій вимір найцікавіший і найскладніший: потрібно вміти знайти головну струну серця, доторкнутися до неї, оживити й знайти відповіді на приспані питання. Це і є ІНДИВІДУАЛЬНЕ САМОПІЗНАННЯ. Це все лише маленька частинка нашого життя, частинка, яку я змогла відчути і намагатимусь відкривати далі. Адже там, далі, відкриваються портали до інших світів людських вимірів.
Роздуми під звуки улюбленої мелодії
Play.
Відкриваю очі і … бачу красу. Добро, щастя, усмішки. Все таке близьке і зрозуміле, рідне. Бо це – мій світ. Я створюю його кожен день – своїми думками, мріями і почуттями. А у вухах звучить улюблена мелодія.
Stop.
На хвилинку зупиняюсь і занурююсь у себе. Я спокійна і щаслива. Бо вірю у Бога, любов, світ, себе та свою сім’ю. Вірю в те, що думки – матеріальні і що слово – найсильніша зброя. Знаю, світ такий, яким ми його створюємо самі. Впевнена, кожен з нас – центр Всесвіту і може все. А ще я люблю незавершеність, бо в ній народжується досконалість. Незакінчений твір стає бестселером, скульптура - шедевром, а симфонія – хітом тисячоліть. Бо вони народжують багато змістовність, спонукають до роздумів... Тому з усіх пунктуаційних знаків мені найближчі «три крапки»: коли кожен може дописати, додумати щось своє і доповнити вічність.
Replay.
І знов сніжинки кружляють у такт моєї улюбленої пісні. Як прекрасно жити, як хороше дихати на повні груди і знати: цей світ – твій.
Наші думки
Наші думки - це провідники нашого життя. Ми завжди і всюди думаємо. Зовнішній світ грається з нашим сприйняттям. Нам здається, що ми просто живемо сірими буднями з ледь помітним відтінком веселки. Ми забули насичені і яскраві кольори. Дедалі частіше звертаємо увагу на проблеми та навіть повністю занурюємось у них. Наші посмішки стають несправжніми, і в очах вже не палахкотить цікавість... Цей перелік можна продовжувати і продовжувати, але чи буде вихід? Коли ви востаннє дивились у небо, посміхались спокійним хмаркам? Коли?
Ми змінюємось кожну секунду під натиском обставин. Проте, чому ми не можемо змінити себе самі? Адже все, про що ми думаємо, втілюється в реальність. Наші страхи, замкненість... Все, що нас хвилює, ми ховаємо далеко всередині себе. Проте проблеми нікуди не зникають, накопичуються у тягучий сірий клубок і гнітять душу невирішеними питаннями. Позбутися їх непросто, але можливо - необхідно лише визнати їх, «подивитися їм просто в очі», вникнути в суть, посміхнутися труднощам і з легкістю їх відпустити. Тоді ми зрозуміємо всю надуманість наших страхів, це зробить нас сильнішими і побачимо, що в світі є багато важливішого за ці безкінечні питання. І вже тоді душа почне співати під веселу мелодію наших думок. Тіло стане граційним, очі заіскряться і будуть бачити лише прекрасне.
Чому буває так, що приваблива зовні людина незрозумілим чином відштовхує нас? Може тому, що у неї не тонка душа, а може вона гордовита (хоч насправді це вияв внутрішньої слабкості). Але кожна людина - то є світло. Тьмяне чи яскраве - вирішувати їй самій. Бо жорстокою її робить невпевненість у собі, прихована злість чи заздрість. Прекрасна зовні не завжди означає прекрасна всередині і навпаки. Тому не слід забувати, що наша підсвідомість дуже сильна. Можна помічати дива кожен день, втілювати найзаповітніші мрії, зупиняти час, долати труднощі з посмішкою на вустах. Адже ми сильні, впевнені, яскраві, з теплою душею, володарі самих себе. Кожен прекрасний по-своєму. Просто треба в це повірити і зрозуміти.
«Все мине, і це теж»
Час…Час ледве сновигає, порпається десь у несвідомості. Не розумію: думки, як вогонь під час вітру, то тут, то там, спалахують і жевріють, згораючи до кінця. Ти говориш «ні», а відчуваєш тверде, непорушне «так». Навіщо, навіщо собі брехати, намагаючись повірити у неймовірне? Це так важко, наче камінь, ні, купа каменів на душі. Думки чомусь такі важкі! До невимовного болю тут, всередині. Так - ні, ні - так – це вже повне безглуздя. Я намагаюсь заспокоїтись, але не виходить - це так складно. І знову мене накриває хвиля емоцій! Починаю тонути, але не кричу, лише кохаю, мовчки і бездумно. Напевно, легше померти в реальному світі, аніж подумки. Я дихаю, тому що це потрібно, але не хочу. Намагаюсь бути сильною, але не можу, хоч прагну цього понад усе. Сумно… Навіть сльози вже не допомагають, капають собі, стікають по гарячому обличчі. Погано... Якби хоч щось змінилось, хоч на крапельку - цього б не було. Любов - вона теж жорстока: то так повільно-повільно рве тебе на шматки, то підіймає, здмухує кожну пилинку, цілує й більше не відпускає. І ти віриш знову і знову, а вона все хвилює: то стискає, то відпускає твою понівечену, маленьку душу. Та хоч би змилостивилась! Тільки того і чекаєш. Та скільки можна гратись серцем підлітка? Мабуть, якби людина складалась з одних емоцій, від неї не залишилося б ні шматочка. Як нелегко знову ж таки болісно посміхатись у вічі всьому світу, а головне собі. Бо десь там, глибоко всередині, нема ані посмішки, ані радісного вигуку - лише темрява, суцільна темрява. Хтось подумає, а хтось і скаже: «Вона підліток, дитина, занадто гостро відчуває проблеми, плаче, а згодом перетвориться у юну напівжінку і посміється з минулого». Але той, хто насмілиться таке сказати, ніколи не відчував і не переживав ці моменти хвилювання і піднесення. А я твердо скажу, що сміятися з минулого нізащо, ніколи не посмію. Ці відчуття назавжди відіб’ються в моїй підсвідомості.
Ніхто не може зануритися туди, де зародились емоції. Та доторкнутися подумки майже нічого не коштує, а хоча ні, вартує цілого життя. Гола душа між двома життями, реальності й небутті, між нами і в нас.
Потрібно жити! Як би не боліло, наперекір усім й усьому. Це важко, але можливо.
Місто мрій
Місто, де час завжди біжить наввипередки з життям, де здійснюються заповітні мрії і народжуються прагнення до вищого, духовного єства. Тут завжди вирує життя: можна почути мови всіх країн світу, зануритися в культурні пам’ятки минулих століть, відчути сплетіння різних епох. Та все ж найсильніше тут бере за душу дух український. Київ закохує в себе відразу й назавжди – з першого погляду, подиху, доторку.
У самому серці України відчуваєш себе піщинкою серед усього живого, вливаєшся у цей безупинний потік життя, де всі кудись поспішають. Як цікаво спостерігати за емоціями людей: кожен занурений в себе і вже розучився помічати красу. День за днем затягує людей в іони і вони поволі «твердішають», просто існують. Хочеться зупинити хоч одного перехожого, спрямувати його погляд на цю красу. Високі, міцні, дивовижні будівлі величаво споглядають сьогодення, зелена трава так свіжо пахне наприкінці осені, вітер грається з золотавим опалим листям, що кружляє у повітрі над розлогим Дніпром, де віковічний спокій береже таємниці минувшини. Металеве мереживо витончених лавок пропонує перепочити, голуби з довірою сідають на руки і ледь чутно воркочуть. Машини, наче лялькові, лискучі, новенькі пересуваються столичною бруківкою і, здається, ніколи не зупиняються. Застиглі пам’ятники вражають своєю величністю та проникливим поглядом, широкі, наче казкові, мости височіють здалеку, міцно обнімаючись з небом та водою. А притрушені золотавим пилом куполи церков зливаються з сонячним світлом і сяють так, що мимоволі примружуєш очі... Навіть не помічаєш, як яскраві барви дня зустрічаються з кольорами ночі. Високе небо у сутінках палахкотить зірками-діамантами зачаровуючи нас. Безкінечні дороги стеляться під ноги і життя, наче тільки починається. А нічне місто змагається з зірковим піднебессям вогниками ліхтарів, вітрин та світлом мільйонів вікон, за якими хтось грає романси, зізнаючись у палкому коханні. Київ - це романтика на кожному кроці, варто лише примружити очі, озирнутись навкруги і повірити у казку.
В поисках себя.
Я люблю разговоры с зеркалом, а если точнее, то возможность услышать, увидеть свое внутреннее «Я».
На улице буйный ветер будит еще сонные от зимы деревья, покачивает, резко склоняет к земле, раскрепощает к весне, к прекрасному, теплому настроению, к рождению новых жизней. Ты почему-то неспешно одеваешься, натягиваешь (снова надеясь, что в последний раз) шапку, открываешь дверь и выходишь в мир… Как бы это глупо не звучало: идешь пообщаться с ветром, услышать мысли, которые он проносит сквозь свет и просто отдохнуть в одиночестве, ведь навязчивые разговоры, СМСки, звонки уже так достали. Ты не убегаешь от проблем, а просто, чтоб не позабыть самого себя, отлучаешься ненадолго. Так идешь по улице и воспоминания прорезают душу: то с легкой болью, то с еще неостывшей радостью. А ветер все дует в лицо, срывая, как лепестки, эти воспоминания и разносит их далеко, взамен наполняя тебя своим свежим дыханием новизны. Волосы танцуют под его ремикс, глаза отображает сероватое, но яркое небо. И ты прекрасна в этот час, в эту погоду, в этом мире. Встречные люди оборачиваются тебе вслед, их манит безумный свет твоей души. Чужие глаза пытаются пронзить твои мечты, они тоже хотят в сказку. Но тебе все равно, что они думают, ведь ты идешь без куртки, в легком, ярко-розовом свитере, как будто бросая вызов зиме: а что, пусть уходит. Но вот упала холодная капля, начался мелкий дождя, но ты стала еще прекрасней, смешалась с живой, чистой водой. Людей на удивление стало больше, кажется, они все хотят обнять тебя, обнять любой ценой. Ты становишься пленящей музой ожившего воздуха, а все так хотят свободы, как первые ростки, что тянутся к солнцу. А ты сейчас и солнце, и ветер, и музыка. И вдруг грохочет резкий, пронзающий гром, время как будто летит назад. Вот и людей не стало… Открываешь глаза и пугаешься: ты просто стоишь у зеркала, а на щеках слезы – не от боли, а от красоты. Знаешь, где ты была? Ты прошла первый путь души! Прекрасной, живой музыкой, дыханием ветра, цветом неба, каплей дождя, живым человеком. Ты - человек, непревзойденный луч яркого света, должен любить и открывать миру себя. Ведь каждый из нас особенный, единственный, вечно-сверкающая звезда мира. Стоит только захотеть – и жизнь изменится вместе с тобой. Захочешь – сможешь!
Два крыла одного ангела в водовороте безумной чистоты.
Сквозь сон, сквозь жизни, сквозь мечтанья пробивается луч неземной красоты, предназначенный для меня (это я точно знаю), без которого и я не я, и дышать невозможно. Он пронзает тело, не заслоняясь адской болью, но живясь солеными слезами, мягко, постепенно, шаг за шагом пытаясь обнять, защитить от этой полуночной рутины. И просто вдохновляет, отдает все свое тепло с любовью и не боится получить взамен лишь томный взгляд (а разве не его он ждал всю жизнь?). Щекочет голые ладошки и радуется искреннему, теплому смеху. Пылает, внезапно вспыхивает перед глазами, которые любит, лелеет и никогда не устает смотреть в них. А они лучатся, купая его в этом безбрежном свете, окуная с головой всей силой. И он не боится удариться, ведь знает: ему подставят те самые голые, беззащитные ладошки. На них так хочется уснуть, прилечь и больше не покидать никогда, быть одним целым, одним ангелом, где слились воедино два крыла, две души, две жизни, перевернувшие весь мир в поисках безумной чистоты.
Про борщ
Ви колись чули задерикувату чоловічу приказку, що місце жінки на кухні? Емансиповані громадяночки, напевно б, ладні були оголосити довічну анафему невідомому автору необачного афоризму, а його ім’я вимовляли б пошепки і з презирливістю. Проте мою жіночу гідність слова про кухню аж ніяк не зачіпають. Може, навіть, навпаки. Для мене ця кімната особлива: зовсім не місце каторги, а справжній храм чудес. Тут відчуваю себе трішки чаклункою, трішки художницею - у моїх руках звичайні картопля, макарони, помідори і м'ясо перетворюються на запашну смакоту. Крім продуктів, обов’язкові інгредієнти у справі творення їжі - рецепт, фантазія, власний смак і, обов’язково, хороший настрій. Без останнього навіть найдорожча у світі страва здасться несмачною, адже думки, як відомо, матеріальні. Десь читала, що вчені довели: якщо над склянкою води читати молитву - вона стає цілющою.
Мабуть, найбільше чарівницею відчуваю себе, коли беруся за приготування найріднішої українському серцю страви - борщу. Тут годинкою на кухні не відбудешся, як мінімум півдня чаклувати доведеться. Тому завжди заздалегідь налаштовуюсь: продуктами запасаюсь, думки в порядок приводжу.
Тож зі світлою головою і бойовим настроєм приступаю. Поки вариться м'ясо і бордовий бурячок, ріжу шматочками картоплю, завзято шинкую капусту, моркву і цибульку. І думаю, думаю про прекрасне. Все повинно бути наготові вчасно, адже борщ халатного ставлення не пробачає. Мій найулюбленіший момент - приготування зажарки. Цибуля і морква, що золотяться на сковорідці та ароматні помідори так солодко пахнуть, що, здається, уже і кинула би той борщ готувати, і просто поїла ту смакоту з хлібом та сіллю. Та ні! Ледве стримуючись, висипаю у бульйон з м’ясом, бурячком та картоплею мілко нашинковану капусту, а вже потім томатну заправку. Ось, вже пахне борщем! Присолюю на смак, а ще додаю дрібку меленого чорного перцю, лавровий листочок, часничок та зелень. Ух, смакота! Та відразу лізти ложкою до заповітної каструлі не можна - даю борщовому шедевру настоятися. І ось він, такий червоний та блискучий на тарілочці, з ложкою сметанки для смаку. А поруч пахнуть галушки... І тут вся сім'я за одним столом єднається ще більше у древньому обряді обіду. І тоді, сита та щаслива, розквітаю ще більше від маминого "Спасибі, доню!"
«Нарешті я потанцювала з природою…»
Нарешті я потанцювала з природою і тільки зараз зрозуміла,я люблю тебе життя! Я люблю кожну твою частинку,кожну думку,кожен рух!
Спокійно…Йду по дорозі. Дує легенький вітерець. Небо розлилось на два кольори: світлий та темний. І в цей момент темна,сіра,важка частина накриває світлу. З неба зривається одна,дві,три великі сніжинки,дуже великі! Я навіть змогла розгледіти їх у польоті (зовсім не схожі на ті,що малюють). У кожної різна форма,але кожна жива і танцює(зараз мене начебто обійняла муза і не можу зупинитись,треба…треба описати все!) Далі дує сильний вітер,дмухає на сніжинки та вони сідають мені на вії(сьогодні довгі,бо намазані товстим шаром модної туші),від цього світ стає білим. Я наче знаходжусь в оцій малесенькій сніжинці…Зима грається моїм волоссям і заплітає його у пучечки. У вухах грає на повній звучності Dead by April – Trapped(усю дорогу грала,10 разів),так підходить,так звучить разом з природою!
Я йду сама й жалкую за людей,котрі поховались по хаткам, і не бачать,не чують,не відчувають так,як я! Але все ж я одна на вулиці і маю змогу скористатись цим. Сміливо переходжу зі сторони в сторону,повертаю лице до вітру,усміхаюсь…усміхаюсь усю дорогу. Це не можна передати,нікому не можна,лише відчути й віддатись свободі!
З одного боку світлі хмарки,пишні,розпростались на всю половину,а з іншого - сірі,поступово наступають і йдуть в ногу зі мною. Летить не сніг,а по черзі кожна сніжинка,і так летить,що дух захоплює,просто випадає з небесної манни,просочується через густі,сірі шари повітря. Йду дуже повільним кроком,дуже!(Навіть не пам’ятаю,коли я ще так повільно ходила). Думки ні про що… Лише одне б’ється у скронях: »Гарно!». Відбивається у вустах і дарується небу. Дякую всьому світу,Богу за ці хвилини,за це щастя,що відчуває душа і тіло – сво-бо-да!
Уже дійшовши до дому – зупинилась,глянула: снігу як і не було,навіть слідів не залишив після себе,лише яскраве небо та клубочок темних хмар десь вдалині. А на вустах досі посмішка…
«Насупило небо похмурі свої брови…»
Насупило небо похмурі свої брови і важкістю осідає на цнотливі вершечки дерев, і марніє природа від того,сердиться у відповідь,пускаючи шар пилу котитися по землі,голосно шелестить і б’є змарнілими листочками повітря. Гострі,лискучі голки проміння прорізають сіду височінь навпіл і топляться у рудому полі,встромлюються в саму його глиб,наче зшиваючи небо і землю золотими нитками природи воєдино…
Ковтнула ніч усе. Розчесала густими,чорними віями землю,блиснула всевидящим жовтим оком,розкидала ліхтарики. І все забулось враз. Заснуло…
