ЛЮБОВ – ОДНА, ЇЇ ОБЛИЧЧЯ – РІЗНІ
Віктор ВЕРБИЧ
Бог, наділивши її земною красою,
дав душу, яка втілилася в геніальному слові. Але вже з раннього дитинства кожен
день земного буття став нестерпним болем. Таку муку могла витримати, напевне,
тільки вона. Її слово й досі в обіймах нетлінної аури вічності. За життя нею
захоплювалися, їй освідчувалися. І як жінці, і як мисткині. Та випробування не
покинули і після смерті. Причому тоді, коли Україна відновила державність (а
вона ж, Леся Українка, навіть своїм літературним прізвищем повсякчас промовляла
за це). По пам’яті однієї з найславетніших співвітчизниць нашої історії почали
топтатися. Брутально, цинічно. Навіть у міру своєї моральності спробували
зазирнути в інтимний світ поетеси. Аби понавішувати всіляких
патологічно-збоченських ярликів.
МІСЯЧНІ
НОЧІ, КОЛОДЯЖНЕ, НЕЧИМНЕ
Куди б не приводили життєві шляхи
Лесю Українку, своїм духовним епіцентром вважала Волинь. Мабуть, саме ця земля
і її люди виявилися для неї по-справжньому найближчими ("найрідніший-рідний
край”). Тут і розпочалася літературна біографія, і прийшло перше юнацьке
кохання (радше сказати б захоплення), що відізвалося вже наприкінці її
короткого життя сповідально-безсмертною "Лісовою піснею”. Ольга Косач, сестра
поетеси, зазначатиме: "З переїзду на життя до с. Колодяжного Леся, як і всі ми,
поринула в його народну поліську стихію. Ми, діти, так органічно зрослися зо
всім колодяженсько-поліським, що вважали себе тоді й потім усе життя за
волинян-поліщуків”.
Колодяжне стало малою
батьківщиною для Лариси Косач з травня 1882 року, коли в збудовану садибу
переїхала сім’я. Уже тоді постійно мучив біль (багато хто вважає, що
туберкульоз кісток стимулював банальний епізод – дівчина застудилася під час
освячення води на Стиру в Луцьку у січні тисяча вісімсот вісімдесят першого).
Відтоді розпочнеться понад тридцятилітня війна зі смертельною недугою.
Відчуваючи подих неминучого,
озиратиметься у світ дитинства. З приводу створеної впродовж менш, як двох
тижнів „Лісової пісні”, писатиме 2 січня 1912 року до матері: „Мені здається,
що я просто згадала наші ліси та затужила за ними. А то ще я здавна тую мавку
„в умі держала”, що аж із того часу, як ти в Жабриці мені про мавок щось
розказувала, як ми йшли якимсь лісом з маленькими, але дуже рясними деревами.
Потім я у Колодяжному в місячну ніч бігала самотою в ліс (ви того ніхто не
знали) і там ждала, щоб мені привиділася мавка. І над Нечимним вона мені мріла,
як ми там ночували – пам’ятаєш? – у дядька Лева Скулинського”.
За оповідями
скулинців-старожилів, саме в Нечимному юна Лариса зустрілася і з Ярмилом –
небожем (племінником) дядька Лева. Хлопець катав її човном, грав на сопілці. Чи
не це напівдитяче захоплення відтак і відгукнулося щемливим образом Лукаша і
"Лісовій пісні”? Бо ж саме такі враження, зазвичай ідеалізовані пізніше, стають
джерелом творчої наснаги.
Тим паче, ставлення батьків до
Лариси Косач неординарне. Якщо мама стала й хрещеною матір’ю поетеси Лесі Українки,
то взаємини з донькою навряд чи можна назвати зворушливо-теплими. У листі,
адресованому Іванові Франку, Ольга Петрівна (Олена Пчілка) з відчаєм напише про
двадцятирічну доньку: "Чи ж смерть не була б кращою долею, ніж теперішнє єї
життє”. Хоча Омеляну Огоновському 13 лютого 1892 року вона зізнається: "В дітей
мені хотілося перелити свою душу й думку, - з певністю можу сказати, що мені се
удалось. Не знаю, чи стали б Леся й Михайло українськими літераторами, коли б
не я... Від батька вони не могли б навіть навчитися української мови, бо він
нею не володів”. Натомість Петро Антонович любив доньку по-батьківськи
беззастережно. Вчитаймося в це речення з листа до Лесі України, надісланого в
Київ навесні тисяча вісімсот дев’яносто п’ятого: "Ластівочка, що зимувала разом
з тобою, мила Заїчко, вже повернулася і мостить гніздечко під Твоїм вікном і на
Тебе чекає, а я скучив уже чекати і хочу знати, коли виглядати”.
Чутлива, надзвичайно вразлива
Леся не могла не відчувати справжнього ставлення до себе. Та й кохання вона
омріювала непідробне, взаємне. Коли у липні 1887 року вона вперше зустрінеться
в Ялті з Сергієм Мержинським, відразу ж усвідомить: прийшло велике почуття, що
вже не мине ніколи. З нею завше буде подарована коханим репродукція Рафаелевої
"Сікстинської мадонни”.
«ЦЕ КРАЩЕ
ПОЧУТТЯ, НА ЯКЕ Я ЗДАТНА»
"Лариса Петрівна Косач-Мержинська
котить дитячий візочок – бліда, ще дрібку знервована по пережитім уранці
(підгоріла молочна кашка: розрахувати няньку!); дитинча чеберяє в повітрі
ніжками; пані Мержинська спиняє візочок...Сергій Петрович Мержинський іще од
хвіртки широко розводить руки з портфелем, мов хоче обняти всіх разом: пані
Ларису з дитям...” – так напише, зазираючи в уяву, Оксана Забужко, єдина з
волинянок, яка по-своєму перейняла естафету літературного успіху в Лесі
Українки. Доля, як відомо, виявиться інакшою. На перешкоді того, аби народилася
сім’я, стане смерть Мержинського.
Він був хворий на туберкульоз
легень. У Ялті познайомилися в санаторії. Після цього Леся Українка та Сергій
Мержинський неодноразово зустрічалися - і в Києві, і в Гадячі, і в Мінську.
Хоча від часу першої до останньої зустрічі - три з половиною роки. Леся
Українка через рік після того, як його не стане, зізнається Вірі Александровій:
"Багато-багато разів проходить у моїй пам’яті від початку до кінця, від першої
хвилини нашого знайомства і до останньої хвилини нашого життя разом... Мені
завжди здавалося, що це краще почуття, на яке я здатна, і я не стала б душити
того в собі, якщо б воно з’явилося в інший раз”.
Ці стосунки - під знаком
непоправного трагізму. Ні батьки, ні частина рідних і приятелів не хотіли
розуміти взаємин двох важко хворих людей. Почуття не вміщалися в логічно
вмотивовані. Але вони були глибокими, поєднуючи в собі і кохання, і дружбу. На
томику німецькомовної збірки віршів Гете, подарованої Лесі Українці Сергієм
Мержинським у липні 1899 року, письмова вдячність за "дружні і сердечні
взаємини”.
Знала, що смертельна недуга вже
не відступить від нього. Намагалася хоч чимось зарадити, допомогти йому. Такі
діяння – вияв не жалісливості, холодного обов’язку. Це – почуття друга і
коханої водночас. "Часто я пишу тепер, – оповідатиме сестрі Ользі в жовтні
тисяча дев’ятсотого, – тільки Сергію Костянтиновичу, і буду писати, хоч би
ніколи мені було вгору глянути, бо сі листи, здається, мені конечне потрібні”.
Всупереч усім наполяганням, благанням не їхати до Сергія Мержинського в Мінськ
(врятувати його вже неможливо), Леся Українка була категоричною. Взнавши від
Еліасберга сувору правду, зазначить сестрі Ользі: "Тепер нема й розмови про те,
чи їду я, чи ні. Звичайно, їду”. Коли раптом запроменіла крихітна надія, Леся
планує разом з Сергієм вирушити на лікування до Швейцарії: "Я поїду, хоч би там
що. Коли не стане на се моїх грошей, я позичу, дістану ще яку роботу і все-таки
поїду. Як тільки з початком зими С.К. поправиться (я таки маю на се надію), ми
з ним рушимо”.
Але дива не сталося. Леся
Українка приїжджає до Мінська. З перших днів січня 1901-го по 3 березня, коли
завершиться земний шлях Сергія Мержинського, вони поряд. Тут з-під пера поетеси
під промовистою назвою "Одержима” з’явиться за одну ніч поема як приголомшливе
одкровення, де в образі Міріам – душа самої авторки. Він уже не може писати.
Сергій надиктовує прощального листа до Віри Крижанівської-Тучапської, яка свого
часу була його любов’ю. Леся без докору зафіксовує на аркушику це запізніле
освідчення іншій жінці. На полях листа відтак допише від себе: "Он приговорен, и хотя не слыхал этого приговора, но
сам его чувствует”.
Навряд чи варто якось коментувати
цей епізод. Мала рацію Ольга Кобилянська, ділячись Василеві Стефанику
сокровенним про посестру: "Вона дуже нещаслива, пане Стефаник, вічно хора, а
проте в неї такий сильний дух. Її треба любити”. Аріадна Драгоманова 20 лютого
1901 року ділитиметься своїм болем з сестрою Софією: "Моє серце стискається
щоразу, коли я думаю про нашу милу Лесю, яка так заслуговує бути щасливою. Всі
дуже стривожені за неї, але неможливо було утримати її”. А сестра Ольга у
відчаї і воднораз із захопленням писатиме цього ж місяця Михайлові Кривинюку:
"С.К. зовсім, зовсім умирає ... Що за мука була прощатися з ним. Зовсім прибиті
родичі. А Леся, Леся. Коли б ти знав, яка вона нещасна! А все ж знаходить сили,
щоб бути спокійною при С.К. і його родичах, енергійніша і бадьоріша за їх усіх.
От уже доля у неї: ціле життя одна мука”.
Вона закриє йому повіки. А після
похорону – вирок лікарів: до букету хвороб Лариси Косач додасться і туберкульоз
легень.
"А ПОМИЛКА
ГОЛОВНА - В ТІМ...”
Чи маємо право зазирнути в
найпотаємніше, в те, що закодованим залишилося у віршових рядках як духовний
бальзам і для нині сущих та прийдешніх поколінь? Відповідь радше негативна.
Автора публікації до її появи підштовхнули цинічні намагання патологічних
ненависників українства і дрімуче-нахабних посередностей. А вона ж, попри
всебіди, неcучи в своєму йменні образ України, була і залишається Українкою,
Любов’ю, Красою. Осягаючи космос української душі, так хотіла й того, що
називаємо земним щастям.
Як би не складалося, якими б
важкими не були удари долі, все-таки Всевишній осявав Лесю промінням любові. До
знайомства з Сергієм Мержинським щирі почуття єднали з Нестором Гамбарашвілі.
На своїй світлині, подарованій йому в травні 1886-го, напише: "Коли Вам треба
буде товариської помочі і поради, то знайте, що єсть на світі Лариса Косач”. А
вже неймовірно важкого року втрати С.Мержинського її серце сколихне почуття, що
зрештою стане коханням. Цього Леся Українка не втаємничуватиме. "В Тифлісі п.
Квітка і досі сидить, а хтось сидів цілу зиму. "І то було щастя для когось. Мій
хтосічок знає, що хтось завжди тримався добре з Квіточкою, але зараз тримається
ще ліпше, і тепер уже Квіточка зовсім не може без когось жити, та й хтось
близько того”. Зрештою, їхні стосунки оформляться у шлюбі. Вона стане сімейною
жінкою. Але щастя стати матір’ю їй не судиться. Як і Тарас Шевченко,
немовлятами називатиме щойно народжені вірші, поеми, драми. "Жаль мені, що я не
можу ще раз умити свою дитину”, – писатиме матері Ользі Петрівні (Олені Пчілці)
з приводу "Блакитної троянди”.
Леся Українка час від часу
озиратиметься в прожите. І навіть докорятиме собі. Але у зовсім несподіваному
ракурсі. "Тільки я, коли згадую своє життя, – ділилася роздумами для сестри
Ольги, – то завжди боюсь, коли б хто з вас не повторив моїх помилок. А помилка
головна – в тім, що багато сил йшло на даремну видержку, на непотрібну
терпеливість, а серцю давалася воля тоді тільки, як було уже пізно”.
На фотознімках і Нестор
Гамбарашвілі, і Сергій Мержинський, і Климент Квітка схожі між собою. Мабуть,
кожного з них об’єднувала й духовна спорідненість. Чи не це – визначальне, що
вони стали сердечно близькими для авторки геніальної "Лісової пісні”. Так і
пригадується Франкове "Тричі мені являлася любов”. Для Лесі Українки любов
прийшла один раз. Лишень обличчя в неї різні.
"Я не боюся гіркої правди”, - ще
24-літньою писала вона Михайлові Павлику. І була максимально чесною, не
зраджуючи покликання. І сьогодні вона присутня не лише в слові, а й в аурі
рідних Колодяжного, Нечимного, Новограда-Волинського, Луцька, Запруддя. Після
зимової холоднечої байдужості (в буквальному і переносному значеннях)
пригадується мовлене Лесі Українці її братом Михайлом: "Велика весна шле своїх
гінців, і ти по правді жайворонок її”.
Джерело: http://www.simya.com.ua/articles/3/730/ |