Леся Українка та Сергій Мержинський
Він і вона: історія
вічного кохання
Автор: Таня Хомик
Людських історій є всього чотири,
казав Борхес. Візій минулого та майбутнього ще менше. І дуже одинокою почуває
себе людина в життєвій метушні без кохання. Адже кохання – це завжди сподівання
на краще, опозиція до небуття, вічний визначник людських вчинків. Саме від
любові – всі без винятку революції, включно з оксамитовими і помаранчевими,
весь технічний і соціальний прогрес, саме звідти красиві обличчя середньовічних
дам, пластичні жести античних скульптур…
Для письменників кохання – наче
світло в кінці тунелю: без нього життя перетворюється на темряву, бруд та вічні
пошуки себе. Тому творчість будь-якого поета чи прозаїка – це передусім історія
його кохання, зрад, інтриг і пристрастей. Такі історії не схожі між собою,
кожна має свою родзинку та особливе значення, і в тому, мабуть, головна принада
любові.
Кохання з ароматом троянд
«Твої листи завжди пахнуть
трояндами, що в’януть, ти, моя бідна, пожухла Квітко! Легкий, тонкий аромат –
ніби нагадування про якусь любу, мрію минулого. І ніщо тепер так не ранить моє
серце, як ці пахощі; тонко, легко та невідступно, невгамовно нагадують вони
мені про те, про що віщим голосом говорить моє серце і чому вірити я не хочу,
не можу. Мій друже, любий мій друже, створений для мене, чи можливо, щоб я жила
тепер, коли я знаю вже інше життя?»
Ця історія догорала понад сто
років тому в Мінську. Була весна. Він помирав у неї на руках, а вона мабуть,
тільки тоді усвідомлювала, що їй дано помирати (не жити!) поруч з ним. Інакше й
не народилися, мабуть, її прекрасні вірші…
Леся Українка і Сергій
Мержинський познайомилися у 1897 році в Криму. Він служив у Державному контролі
Лівабо-Роменської залізниці, служба його пригнічувала, його серце прагнуло
чогось зовсім іншого, він жив у світі своїх ідей. «Друг моїх ідей» – називала вона
його, кажучи завжди «дружба», а не «кохання» про ці стосунки. Згодом він
гостював у її сім’ї, і там відбулося її освідчення – у відповідь його «Ні».
Але… абсолютно нічого не змінюється у їхніх стосунках, кохання до цього
чоловіка стає любов’ю до його думок, його ідей… Сергій Мержинський турботливо і
по-діловому ставиться до всього, що написано і сказано Лесею – в Мінську він
клопочеться про постановку її драми «Блакитна троянда», знайомить Лесю з цвітом
тодішньої мінської інтелігенції, допомагає опублікувати в журналі «Жизнь»
кілька публіцистичних і літературознавчих статей тощо. Про те, що відбувається
між ними у ці два роки вона говорить у віршах. Цикл віршів, написаних поруч із
Мержинським, про Мержинського, тривалий час зберігався в рукописному архіві
поетеси і побачив світ лише в другій половині минулого століття – за свого
життя Леся не хотіла виносити ці рядки на суд публіки. Справжню суть і глибину
своїх почуттів вона вихлюпнула на папір у ніч на 18 лютого 1901 року, написавши
біля ліжка вмираючого Сергія Мержинського поему «Одержима».
А що ми знаємо про долю цього
чоловіка? Дитинство Сергія Мержинського пройшло в бабусі у Києві (рано померла
мати). Згодом – Київський університет, входження в перші осередки
соціал-демократів, потім свою революційну діяльність він переніс у Мінськ. В
1901 році він помирав від невиліковного на той час туберкульозу (а хвороба у
них була одна на двох).
В Мінськ до Лесі в ту останню,
прощальну ніч приїхали її родичі, без неї в Україні відзначили спочатку
25-річчя літературної діяльності її матері, поетеси Олени Пчілки, згодом Лесине
власне 30-річчя. Вона мовчки перебувала поряд з Мержинським: «Ми навіть нечасто
з ним розмовляємо, він лише просить, щоб його не залишали самого, але, звісно,
про це просити не треба…»
Умираючи в Лесі на руках, Сергій
шепоче своє останнє прохання: попіклуватися про долю жінки, яку він кохав. Леся
чекала слова освідчення, а вони були адресовані іншій…
| 
