Інтимна поезія Лесі Українки

Автор: Володимир ПАНЧЕНКО

Хотіла б я тебе, мов плющ, обняти,

Так міцно, щільно, і закрить од світа,

Я не боюсь тобі життя одняти,

Ти будеш, мов руїна, листом вкрита.

Плющ їй дає життя, він обіймає,

Боронить від негоди стіну голу,

Але й руїна стало так тримає

Товариша, аби не впав додолу.

Їм добре так удвох, – як нам з тобою, –

А прийде час розсипатись руїні, –

Нехай вона плюща сховає під собою.

Навіщо здався плющ у самотині?

Хіба на те, аби валятись долі

Пораненим, пошарпаним, без сили

Чи з розпачу повитись на тополі

І статися для неї гірш могили? (16 листопада 1900 р.)

Струни поетичної ліри Лесі Українки не раз озивалися ніжними, сокровенними тонами, - була вона не тільки "співачкою досвітніх огнів". Інтимна поезія Лесі складає цілу збірку (в 1991 році така книжка, укладена львівським літературознавцем Леонілою Міщенко, побачила світ під назвою "Хвилі моєї туги" у видавництві "Каменяр"). І хоч сама поетеса з острахом думала про майбутніх своїх біографів, намагаючись "боронити свою душу й серце, щоб не вривалися туди силоміць чужі люди, немов у свою хату, принаймні поки живе господар тієї хати", – все ж неминуче настає час, коли доскіпливий читач починає цікавитися, з яких сердечних імпульсів народжувалися Лесині любовні поетичні одкровення.

Мусимо визнати той інтерес закономірним і зрозумілим.

Є серед інтимної лірики поетеси низка віршів ("Як я умру...", "Так прожила я цілу довгу зиму", "Не дорікати слово я дала..."), звернених до Нестора Ґамбарашвілі, стосунки з яким, за твердженням деяких біографів, "були більш ніж дружніми". Про це начебто свідчила й Ольга Петрівна, Лесина сестра, з якою її єднала особлива духовна близькість.

Нестор Ґамбарашвілі був ровесником Лариси Косач. За участь у студентському русі в 1894 р. його виключили з Московського університету. Нестор продовжив навчання в Києві. У 1895-му разом із ще одним студентом, Сергієм Френкелем, знімав кімнату в Косачів. Леся тоді щойно повернулася з Болгарії, де вона гостювала в родині Драгоманових. Там вона пережила велике потрясіння – смерть дядька Михайла, свого духовного наставника...

Леся давала Несторові уроки французької мови; він її вчив грузинської...

Грузія викликала в дівчини щирий інтерес: її захоплювала сила духу народу, який усім лихоліттям протиставив свою мужність та доблесть і зумів зберегти себе.

У свого "учня" Леся вперше познайомилася з "Витязем у тигровій шкурі". "Коли б я не була українкою, я б хотіла бути грузинкою", - сказала якось Леся.

Розмови про Грузію будили думки про долю рідного краю. Влітку 1896 р., проводжаючи Нестора на канікули в Горі, Леся попросила привезти їй із Грузії кинджал – "як емблему для боротьби з ненависним ворогом"... Він виконав це прохання.

Протягом літа вони писали одне одному. Проте всі Лесині листи згодом зникнуть без сліду у вихорі громадянської війни.

1897 рік почався для неї різким загостренням хвороби. Боротися з недугою подалася в Ялту. Там, отримавши якось чергового листа від матері, дізналася про одруження Нестора Ґамбарашвілі. "Дуже сумно мені те, що ти пишеш мені про Гамбарова... Привітай його від мене, як побачиш, конечне, скажи, що я часто згадую його, а що я йому не пишу, то се, певне, його не здивує..."

Це рядки з Лесиного листа-відповіді. Чується в них ледь стримувана гіркота, хоча, напевно, Несторове рішення не було для неї цілковитою несподіванкою. Адже ще в лютому на папір лягли слова: "Не дорікати слово я дала..."

Не дорікати слово я дала,

І в відповідь на тяжку постанову

Ти дав колючу гілочку тернову,

Без жаху я в вінок її вплела.

Рясніше став колючий мій вінок...

Дарма, я знала се!

Тоді ще, як приймала

Від тебе зброю, що сріблом сіяла,

Я в серце прийняла

безжалісний клинок.

Тепер мені не жаль ні мук, ні крові,

Готова я приймать і рани, і терни

За марні мрії, за святії сни

Пречистого братерства і любові.

Стоячи біля вікна у своїй київській кімнатці, вона думала про "світ інакший", не той, який обмежений чотирма стінами: з людськими голосами, дзвоном трамваїв, паровозними гудками... У вірші "Так прожила я цілу довгу зиму" це головний мотив: усвідомлення свого трагічного відторгнення від "шумливого світу за вікном", від простих радощів життя. Вступала в силу весна, у Києві стояв квітень 1897-го, а Леся, борючись із відчаєм, почувала себе обкраденою лихою долею.

І жаль мені, і думаю я з жалю;

Та чи не так, як от тепер весну,

Я бачила кохання й молодощі,

І все, чим красен людський вік убогий?

Те все було, та тільки за вікном.

Те, що для інших було звичайним, само собою зрозумілим, для неї виявилося недосяжним... Адресат другої, пізнішої за часом, групи інтимних віршів Лесі Українки – Сергій Мержинський.

Познайомилися вони влітку 1897-го в Ялті. Лесю мучив туберкульоз кісток, Мержинського – сухоти. Він приїхав з Мінська: служить там на залізниці; соціал-демократ. Лесі його рекомендував Петро Тучапський, київський знайомий Косачів. Сама Леся в цей час зайнята влаштуванням у театрі своєї драми "Блакитна троянда".

Мержинський був професійним революціонером. У його рисах і духовній поставі було щось чаруюче: "тонке скорботне лице", "прекрасний, тонкий, обрамований чорною бородою профіль, з блідим матовим, що часто палало нездоровим рум'янцем, лицем, з чорною хвилястою шевелюрою". Таким малювали портрет С. Мержинського його друзі. Був він людиною лагідної вдачі, інтелігентною, висококультурною. У ньому жив вогонь самопожертви.

Після Ялти вони листувались..

"Твої листи завжди пахнуть зів'ялими трояндами, мій бідний, зів'ялий квіте! Легкі, тонкі пахощі, мов спогад про якусь любу, минулу мрію. І ніщо так не вражає тепер мого серця, як сії пахощі, тонко, легко, але невідмінно, невідборенно, нагадують вони мені про те, що моє серце віщує і чому я вірити не хочу, не можу. Мій друже, любий мій друже, створений для мене. Як можна, щоб я жила сама, тепер, коли я знаю інше життя?"

Не хотіла вірити, що Сергій (30-літній!) помирає. Згадувала зустрічі з ним – у Криму, в Гадячі, Києві, на хуторі Зелений Гай, де якось разом фотографувалися... Кілька разів бачилися в Мінську...

Але зустрічі ті були короткі і обривалися, як нескінчена розмова. Залишалося продовжувати їх подумки, на самотині, в кімнатці, де поруч - його подарунки: томик Гете німецькою мовою, "Сікстинська мадонна" Рафаеля, 4-томник поезій Гейне...

Восени 1900-го вона отримає лист від лікаря, який опікувався Мержинським: її другові зовсім погано. З листа Лесі Українки до сестри Ольги: "Тепер нема й розмови про те, чи їду я, чи ні. Звичайно, їду. Здається, мені прийдеться сей рік чимало енергії вжити, але се нічого, коли мета ясною стоїть, то й енергію знайти не трудно. Як би там не віднеслись до мене всі інші, але я певна, що ти і Міша (брат Лесі. – В. П.) будете мене завжди розуміти і підтримувати, і се мені багато значить".

Між нею і ним стали його родичі. Та й Олена Пчілка відмовляла доньку – як-не-як, а в Сергія сухоти. Проте поїде в Мінськ і в січні 1901-го. Доглядати за хворим.

Все, все покинуть, до тебе полинуть,

Мій ти єдиний, мій зламаний квіте!

Все, все покинуть, з тобою загинуть,

То було б щастя, мій згублений світе!

Стать над тобою і кликнуть до бою

Злую мару, що тебе забирає,

Взять тебе в бою чи вмерти з тобою,

З нами хай щастя і горе вмирає.

У вільну часину, затамувавши біль душі, сиділа над книжками: мала зобов'язання перед журналом "Жизнь". Жила – як в облозі. В листі до батьків так і написала: "Треба жити так, як живуть люди в осаді, – поставити варту і проводити всю роботу так, мов у нормальні часи".

У Мінську йшов мокрий сніг, вітер рвучко жбурляв великими сніжинками, і вони танули, не долітаючи до землі... Тануло й Сергієве життя. Однієї січневої ночі, сидячи біля ліжка смертельно хворого Мержинського, написала поему "Одержима". Згодом зізналася І. Франкові: "Я її в таку ніч писала, після якої, певне, буду довго жити, коли вже тоді жива осталась. І навіть писала, не перетравивши тугу, а в самому її апогею".

Сергія Мержинського не стало 3 березня 1901 року. Усім пережитим Леся була вимучена і фізично, й морально. Власне життя здавалося без нього порожнім і марним. Ще коли Сергій був живий, вона, передчуваючи довічну розлуку, написала рядки про плющ, який міцно обнімає листям руїну, боронить її від негоди:

"А прийде час розсипатись руїні, – нехай вона плюща сховає під собою. Навіщо здався плющ у самотині?"

До Києва їхати не хотілось. Подалася до Ольги Кобилянської, "на зелену Буковину". Там трохи відійшла душею. Але – думки про покійного друга не покидали її. Якогось дня, 7 червня 1901 р., написала три вірші, у яких запікся біль щойно пережитої драми ("Уста говорять: "Він навіки згинув!", "Ти не хотів мене взять, полишив мене тут на сторожі...", "Квіток, квіток, як можна більше квітів"...).

Один із тих віршів закінчувався словами, які вона могла б повторити і через десяток літ: "Тебе нема, але я все з тобою!"