Історична правда і художній вимисел у поемі І. Франка 

"Іван Вишенський" 

Історична правда і художній вимисел у поемі І. Франка "Іван Вишенський"

У 1990 році І. Франко створює одну з найвеличніших своїх поем - "Іван Вишенський".

Присвячена Агатангемові Кримському, поема ввійшла у збірку "Із днів журби". Про сюжетну канву твору автор писав у передмові до окремого видання 1911 p.: "Основа поеми – печерне життя і смерть Вишенського - тільки в одній часті моя поетична функція, бо про своє печерне життя згадує Вишенський сам у заголовку свого останнього писання".

Іван Франко багато років вивчав діяльність українського полеміста, його політичні погляди і моральні засади. У поемі він зобразив останній період життя Вишенського – час, коли він віддалився від мирської суєти і став монахом-печерником на горі Афон, тодішньому центрі православ'я, де невдовзі помер.

Драматична колізія поеми вимальовується не одразу, наростає поступово.

Монахи-схимники зреклися грішного світу й присвятили себе Богові.

Автор з великою художньою майстерністю передає драматичну і за суттю, і за формою сцену-діалог – прощання ігумена зі старцем і старця зі світом:

Вітер буйно дув від моря,

бороду його й волосся

розвівав, і він, притисши

хрест до себе, швидко щез.

Цілу ніч вітер скиглив у скелях і заніс до печери сніжно-білі пелюстки вишневого цвіту. А надвечір посланці з України просять святого старця повернутися і взяти участь у боротьбі з ворогами Вітчизни, підтримати оборонців хоча б своїм ім'ям.

Та Вишенський відповіді не дає, і посланці з України повертаються додому. Кличе їх старець "завернутись", він "по-старому ще кохає Україну", "решту їй життя віддасть..." Але вже пізно. Коли сонце простягає від печери до моря свої промені, старець Іван стає на цю золоту дорогу.

Попри всю художню, символічну умовність зображуваного, в поемі превалює реальний, конкретно-історичний зміст цих подій. Змальовуючи в десятому розділі посольство до Вишенського з України, І. Франко використовує дійсний історичний факт, коли в 1621 р. представники православної общини, зібравшись у місті Луцьку, ухвалили послати до Константинопольського патріарха прохання, щоб повернути з Афону додому "преподобний мужей россов", а між ними Івана Вишенського. Образи з твору Вишенського "Послання до єпископів" та інших І. Франко вкраплює в лист, який привезли схимнику земляки з України.

Після прийнятого рішення "просвітлення надійшло" і на Івана Вишенського:

Те, чого він ждав так довго,

Обдало його, мов легіт

Мов гармонія безмежна,

Райські пахощі святі.

І. Франко підкреслює рівнозначність двох частин одвічної антиномії "людина – суспілььство", розкриваючи соціальний і політичний сенс людського життя, органічно сплітаючи його з філософським розумінням призначення людини.