Хвала і слава сонцеві і росам,

Що розсипають по мураві день.

Ганьба розледачілим малоросам,

Що не достукався до них Монтень.

А як прийшов у чорному жупані

Козацький син з чолом у небеса,

Вони його з маєтків і плебаній

Прогнали, як заразливого пса.

І, виламавши палицю із тину,

Він темними байраками пішов

Кріпацьким дітям викладать латину,

Бентежити думками рабську кров.

Де хата димом і добром зігріта,

Ставав у дверях, величав і сив,

Притулку для Платона й Демокріта

І хліба він, соромлячись, просив.

Збиралися статечно, як лелеки,

Навколо нього тихі мужики.

Він голови єпископські, як глеки,

Словами розбивав на черепки.

Не відшукати щастя для вітчизни,

Як в немочі проказній людський рід.

Він біблію, немов ріку пустизни,

Пересікав не раз уплав і вбрід.

Він риб шукав - знаходилися змії,

Чіплялися до рук і ніг вужі.

Святому сину покритки Марії

Пробачити не міг святої лжі.

Малого більший тузає й тусає -

Правдиве це і вічне, як трава.

А серце в серце гляне й замерзає:

Там звір лежить з обличчям божества.

Чи звіра брав мудрець на поворозку,

Чи бога брав мудрець на воловід?

Мала частинка світу в людськім мозку,

А в кожнім серці людськім - цілий світ.

Живем і помираєм ненароком.

Шукаєм правди, хоч вона страшна...

Над людством нахилявсь, як над потоком.

В якому видно воду аж до дна.