Годі плакати - вишнево усміхаймося!

Сьогодні минає рівно 125 років, як на хуторі Чечва біля дрібного містечка Грунь Зіньківського повіту на Полтавщині (нині - Охтирський район Сумської області) в багатодітній селянській сім'ї на 17 дітей, народилася усмішка. Вишнева

Пригода трапилась у родині, що по лавах рахувала самі злидні, а тут – сонцесяйне дитинча!

Прибігли цікаві сусіди і нумо запитувати:
- Хто? – Трохи сумний від звістки батько, Михайло Кіндратович Губенко, котрий зранку до ночі працював прикажчиком у поміщицькому маєтку, задумливо відповів:
- Наш, Павлик. - Мати, Параска Олександрівна собі змовчала, прикривши хустинкою ледь розведені вуста.
За неї Господь лагідно так проказав, але спочатку на всі кутні усміхнувся:
- Та то ж Остап Вишня, їй-бо…

Не дивно, що все життя письменник вважав себе спадкоємцем Івана Котляревського, до якого ставився з найбільшим пієтетом. Він щиро любив україно-російського Миколу Гоголя з його напівправдивою чортівнею, навіть 1927 р. написав сценарій гротеск-вистави “Вій”, травестійованої за мотивами творів Миколи Гоголя та… Марка Кропивницького і поставленої режисером Д.І.Козачковським. А ще Остап Вишня до вельми шанував і перекладав невтомних дотепників Марка Твена, О’Генрі та Ярослава Гашека.

Аби згодом написати безсмертні “Мисливські усмішки”, з дитинства Павлик пестив різних звірів і птахів. Зокрема, коли П.В.Губенко мешкав у Харкові, то вдома у нього господарював дог Цяцька, якого гуморист навчив... сміятись. Оте місце під усміхненим сонцем згодом посів спанієль Думка, який здох відразу по смерті господаря.

На зиму Остап Вишня купував онукам і слухняним сусідським діткам щигликів та синичок, а весною вони юрбою весело відпускали птахів на волю...

Як би там не було, все життя безпартійний за часів партійної невідворотності, як би там не велося, десятиліттями гуморист у лиху годину пролетарського світогляду, як би там не мордувала доля оптиміст в епоху одностайного фанатизму, як би там не плюндрувалося, гуманіст за порядку масово організованого варварства та людоїдства. Мені здається, що цей український письменник тривалий час виконував роль ледь прочиненої кватирки, куди з теплою та легкою усмішкою заглядало Сонце, хоч і в радянський карцер.

Саме тому Остап Вишня мав право так сказати про себе:
- Просто не любив я печальних лиць, бо любив сміятися. Не переносив я людського горя. Давило воно мене, плакати хотілося… Я - народний слуга! Лакей? Ні, не пресмикався! Вождь? Та - Боже борони!.. Пошли мені, доле, сили, уміння, талану, чого хочеш, тільки щоб я хоч що-небудь зробив таке, аби мій народ у своїм титанічнім труді, у своїх печалях, горестях, роздумах, ваганнях, аби народ усміхнувся, аби бодай одна зморшка його трудового, задумливого лиця, аби хоч одна зморшка ота розгладилася!

Для поважних чиновників його справжнім ПІБ було Павло Михайлович Губенко.
Для маловідомих читачів він ховався під псевдонімом Павло Грунський.
Тоді як усе життя і все навкруги оця щедра людина прагнула осявати під гарно усміхненим ім’ям ОСТАП ВИШНЯ.

***
Шести років від народження Павлушу послали до місцевої початкової школи. І хлопчик швидко навчився читати. Як згадує сестра, часто читав на піддашках, у самотині, а опісля блукав у задумі. Навіть коли бігав із хлопцями до лісу, на річку, в поле, - байдуже: Павлик брав книжки із собою,. А ще він умів доладно розповісти прочитане! А які власні казки вигадувати, той був іще мастак.

По закінченні двокласної школи в містечку Зінькові він отримав свідоцтво… поштово-телеграфного чиновника і дуже просився у батька далі йти на “вчителя”. Та коштів у Михайла Кіндратовича не знайшлось.
Тож Павлушу відвезли до Київської військово-фельдшерської школи, де навчався старший Василь. Все мотивувалось вельми просто: діти колишнього солдата утримувалися державним коштом, а по закінченні навчання належало, хіба що, відпрацювати у військовому госпіталі.

Залюбки гриз науку Павло, а додому надсилав листи, над якими реготала велика родина. На канікули до батьків привозив і свого товариша-сироту, бо ж знав: декому ще важче на цім світі, аніж тобі.
Є згадки, що підлітком Павло Губенко успішно грав комічні ролі у сільському драмгуртку. На ті вистави невибагливий глядач так і сунув.

Від 1907 p. юнак працював фельдшером: спочатку - в царській армії, а потім - у хірургічному відділі відомчої лікарні Південно-Західних залізниць. Присвячувати себе медицині не було бажання, то ж у вільний час брався до самоосвіти. Тому самоук склав екстерном іспити за курс навчання в гімназії та 1917 p. вступив на історико-філологічний факультет Київського університету. Утім, невдовзі полишив навчання, аби присвятити себе... Думав - журналістиці, виявився - настрою українського народу.

Пам'ятаєте, то були буремні роки світової війни, революції, громадянської війни, голоду, НЕПу. Та чого це я про Остапа Вишню та своїми словами, нехай класик неповторно скаже:
- Як ударила революція - завертівся. Будував Україну. Бігав з Центральної Ради в університет, а з університету - в Центральну Раду. Тоді до Святої Софії, з Святої Софії до “Просвіти”, з “Просвіти” - на мітинг, з мітингу - на збори, із зборів - у Центральну Раду, з Центральної Ради - на з’їзд, із з’їзду - на конференцію, з конференції - в Центральну Раду. До того було ніколи, що просто страх... Хотілося, щоб і в війську бути, і в парламенті бути, і в Університеті бути, і по всіх комітетах бути, і на національний фонд збирати, і пісень співати. Та куди вам? Де співають - там і я! Де говорять, - там і я! Де засідають, - там і я. Державний муж - одне слово.

Нічого це вам не нагадує, скажіть, добродії? А мені чомусь лунають інтонації Михайла Жванецького, але радянської доби.

***
Коли у тебе моторчик в одному місці, що виходить? Ні, не Карлсон. А непосидючий дописувач. Одне слово, легка вдача привела майбутнього літератора до Кам’янця-Подільського, де в номері газети “Народна воля” за 2 листопада 1919 р. під псевдонімом Павло Грунський видрукували перший сатиричний твір молодого уїдливого журналіста - “Демократичні реформи Денікіна (Фейлетон. Матеріалом для конституції бути не може)”.

Невдовзі талановитого автора запримітили і запропонували попрацювати на редакцію… есерівської газети “Трудова громада”. Разом із тим плодючий дописувач друкував статті, фейлетони, гуморески в інших виданнях доби УНР (Української Народної Республіки). Як і належить мандрівному співцеві, виступав перед селянами в жанрі, так би мовити, усної газети.

Малограмотні, але політично підкуті більшовики сплутали національно свідомого юнака із ворожим пропагандистом, за що у Києві 1920 р. “особливо важливого контреволюціонера” Павла Михайловича Губенка, відомого за партійним прізвиськом П.Грунський, органи ЧК заарештували. Слава Богу, не розстріляли, а етапували до столиці, до Харкова - на додаткове розслідування.

Там, у квітні 1921 р., його виручив Господь та знайшов і порятував партійний діяч, письменник Василь Еллан-Блакитний. Більше того, гострого на слівце Павла Губенка взяли перекладачем республіканської газети “Вісті ВУЦВК”, яку редагував хто?

Правильно, Еллан-Блакитний! Щось там у Василя і Павла пішло шкереберть, тож за кілька місяців сатирик улаштувався на посаду відповідального секретаря “Селянської правди”, на шпальтах якої 22 липня 1921 р. з’явився фейлетон “Чудака, їй-богу!”, вперше підписаний Остап Вишня. Саме в ту пору, в щоденній періодиці і вилупився його унікальний поетичний жанр у сатиричній прозі: “усмішка” або, “реп’яшок”. Написаний на будь-яку злободенну тему самобутній українізований різновид фейлетону прикрашав будь-яке казенне видання.

Як на мене, то даремне зводив на себе наклеп гуморист, заявляючи:
- Мало я зробив для народу! Мало! Хотілося б більше, але що я можу зробити.

У ту лиху годину скільки вистачало сил, стільки й робив.

***
Селянська Україна соціалістичної доби наче здобула власний голос. Хлібороби, сівачі та механізатори, побачили в сатирикові, не стільки речника, скільки сусіда. У них була ЙОГО мова. Той автор, здавалося, виріс у них на куточку, до болю точно відтворюючи те, що тобі болить. Саме тобі, український народе.

Сучасники переказували, мовляв, за три роки Остап Вишня став найбільш знаним українцем - після Т.Г.Шевченка і найбільш поважним дорадником - після В.І.Леніна. До молодого журналіста щодня пошта приносила сотні листів із подяками, із скаргами, із проханнями допомогти. Нікому з простого люду Вишнева Усмішка не відмовляла, нікому із високих чиновників чи пихатих бюрократів не дарувала.

При нагоді Голова Всеукраїнського Центрального Виконкому, один із заступників ЦВК СРСР Григорій Іванович Петровський півжартував, здивовано звертаючись до гумориста:
- Хто, власне, є всеукраїнським старостою: Петровський чи Остап Вишня?

Аби особисто і в зручний час читати газетні пости усюдисущого Вишні, чимало українців вчилися... читати.
Аби читати й собі, та при цьому ще й розуміти сатиричні публікації хороброго газетяра, русифіковані робітники й службовці Сходу та Центру України оволодівали українською мовою.

Наведу назви окремих авторських збірок, які надихали українця: “Діли небесні” (1923), “Кому веселе, а кому й сумне”, “Реп’яшки”, “Вишневі усмішки (сільські)” (1924), “Вишневі усмішки кримські” (1925), “Щоб і хліб родився, щоб і скот плодився”, “Лицем до села” (1926), “Вишневі усмішки кооперативні” (1927), “Ну й народ”, “Вишневі усмішки закордонні” (1930).

На вимогу читацького загалу значна частина газетних публікацій видавалась окремими збірками. Великими тиражами. Неодноразово. За перші п’ять років літературної діяльності П.М.Губенка світ побачили мінімум 25 збірок “Вишневих усмішок”, а 1928 р. видрукували чотиритомне видання вибраних “… усмішок”. І це при тому, що літератору ще1 сорока років не виповнилося!

До початку колективізації у 1930 р. загальний тираж виданих книжок Остапа Вишні сягнув 2 000 000 примірників - нечувана як на часи пролетарсько-більшовицької культури кількість. Загалом із 1923 р. до 1934 р. українською мовою, якщо рахувати і перевидання, з’явилося майже СТО авторських збірок сатири і гумору від Остапа Вишні.
І це при тому, що упродовж тривалого часу П.М.Губенко офіційно не входив до жодної письменницької організації, куди більшовики зганяли всіх літераторів. Лише у квітні 1930 p., після ліквідації ВАПЛІТЕ, він став одним із організаторів Пролітфронту.

***
Остапа Вишню заарештували 26 грудня 1933 р. і по-дебільному звинуватили в контрреволюційній діяльності, тероризмі та у спробі… вбити секретаря ЦК КПУ П.П.Постишева під час Жовтневої демонстрації у Києві.

Пізніше це стане в Україні фірмовим ідіотизмом співробітників ОДПУ: з порогу звинувачувати успішного літератора, маляра, актора: ви - член Української фашистської націоналістичної терористичної організації, а під час демонстрації 1 травня (7 листопада) … р. планував вчинити… теракт проти секретаря ЦК КП(б)У …. Зокрема так, 26 квітня 1937 р. в київському готелі “Континенталь”, вул. Карла Маркса, 5 (тепер - вул.Городецького), оперативники НКВС. окайданювали Михайля Семенка.

Після численних тортур і допитів ватажок селянської України Остап Вишня знову перетворився на кволого містянина П.М.Губенка, котрий зізнався в усьому, чого домагалися від нього співробітників ОДПУ.

Із ним стало все ясно. 23 лютого 1934 р. судова “трійка” оголосила вирок: розстріл. І відправила гумориста назад до в’язниці… готуватися до страти. Не уявити ті кілька тижнів в очікуванні смерті…
Проте в березні 1934 р. рішенням колегії ОДПУ розстріл П.М.Губенку замінили десятирічним ув’язненням у північних таборах.

Під слідством літератор перебував до 4 квітня 1934 р., зазнаючи численних тортур і допитів, допоки Вишневу Усмішку не етапували на поселення в с.Чиб'ю Ухта-Печорського табору (нині - місто Ухта, Республіка Комі).
На рудник Еджит-Кирта, де селище виникло тільки через п’ять років.
Уже влітку 1934 р., потрапивши у табір Ухтпечлагу, П.М.Губенко по секрету зізнався товаришеві:
- Як дасть Бог вижити каторгу, то нехай мені рука всохне, як ще раз візьму перо в руки. Тільки - Сибір, глушина! Сільця розставляю і рибу ловитиму.

***
Спочатку в’язня Павла Михайловича Губенка посилали на різні роботи, але потім знадобився фельдшер. Далі була рятівна посада плановика у таборі, аж поки літератора не взяли співробітником табірної багатотиражки “Северный горняк”. У тому листку удаваної радості та щирої розпуки від Ухтпечтабору він опублікував 22 нариси, які оспівували сумирних трударів, котрі мріяли підкорити (читай: вижити у) сувору Північ. Він шукав розради у творчості, бо ж уяву не зупинити конвоїрам, Остап Вишня намагався навіть створити роман, утім, дошкуляв брак вільного часу, канцелярського приладдя та … виразка, що загострилась в умовах льодяного пекла.

Як точно про нього написав Дмитро Донцов:
- Коли ходить про сатиру, то замість Гейне, Свіфта, Рабле, що, відкидаючи якусь ідею, нищили її цілу, з голови до п’ят, - знаходимо… Остапа Вишню, дотепного, талановитого, але до дрібничок “літературного обивателя”, як казав Щедрин, “непреклонного облічітєля ісправніковской неосновательності і городніческого заблуждєнія”, протестанта проти “маленьких вад механізму”.

Найбільшою душевною опорою у засланні стала для письменника його друга дружина Варвара Олексіївна Маслюченко (1902-1983), котра до арешту була витребуваною актрисою, як у Харкові, так і в Києві.
Негайної від родини “ворога народу” відвернулися друзі, сахалися знайомі. Разом із сином Остапа Вишні від першого шлюбу В’ячеком і власною донькою Марією жінку також вислали з України.
Оселилися Варвара Олексіївна з двома дітьми в Архангельську, звідки регулярно надсилали чоловіку одяг, харчі і листи.

Після загадкової смерті першого секретаря Ленінградського міського комітету ВКП(б), члена Політбюро ЦК ВКП(б) С.М.Кірова 1 грудня 1934 р. репресії посилилися.
За спеціальним циркуляром П.М.Губенка, як небезпечного “державного злочинця”, засудженого за “терор проти вождів партії” за статтею №54-8 Карного кодексу СРСР, - вислали під Воркуту: в ізолятор на Кожву (лівий приток Печори), а це - за 300 км від Чиб’ю.

До місця призначення в’язень мав дістатися самостійно, а то була вірна смерть. Його вберегли друзі, з-поміж яких актор театру “Березіль” Йосип Гірняк (1895-1989). Товариша відповідно спорядили в небезпечну путь...
Чому?
Для них він був Вишневою Усмішкою, Сонечком у Віконці.

У спогадах про Остапа Вишню в’язень Ухтпечлагу Йосип Гірняк пригадував, як перед аудиторією арештантів хтось вирішив уголос читати оповідання російського гумориста Михайла Зощенка.
Зала загула, а потім хтось із юрби вигукнув:
- По-українськи! Вишню давай!

***
Цього катам виявилося замало. Мороз. Завірюхи. Голод…
В розпал масових розстрілів політв’язнів по концтаборах 1937 р. в’язня П.М.Губенка відправили пішим етапом - 300 кілометрів! - назад.
До Чіб’ю.
Одного мов палець.
Задля додаткового “розслідування та встановлення нових обставин”.
Він чвалав німими снігами і не поспішав, бо знав: викликали на розстріл.

Дорогою Вишнева Усмішка, Сонечко у Віконці, хронічно хворий на улькус і ревматизм, підхопив гостре запалення легенів.
У непритомному стані дивом дістався таборової цегельні, за дротом.
Господь тоді вгорнув його долонями.
Поки Остап Вишня одужував, минули масові розстріли в’язнів ГУЛАГу, що робилися на виконання спец. директиви № 59190 від 16 серпня 1937 р. за підписом наркому внутрішніх справ СРСР М.Єжова.

Бувалі літератори та поважні письменники мені розказували: про те, що почалася Велика Вітчизняна війна, Остап Вишня дізнався лише 1’943 р.!

Не виключаю того факту, що тільки після того, як закінчив сумну “десятирічку” тюрем, концтаборів та ізоляторів.

Із заслання П.М.Губенко повернувся у грудні 1943 р.
Уявляєте, до родини, в Україну, довелося діставатися через Москву. У столиці СРСР зацькований літератор зайшов до Максима Рильського, котрий мешкав у готелі.
Говорив із колегою по червоному письменству, а сам про що мізкував?
- Треба їхати в Київ і починати працювати в літературі, а отут (він торкнув скроні) - жодної думки... Мабуть, вже не зможу писати...

Із плином часу родинне тепло, увага друзів, читацький загал допомогли відтанути Вишневій Усмішці, знову зійти Сонечку у Віконці. З останніх сил літератор навертав до життя від смерті, крокуючи до творчості від зневіри.

- У Вишні був великий сміх, та його витравили, - гірко констатував про нього у власному щоденнику Григір Тютюнник.

Так, багато що проковтнули - Тортури, Мороз, Зневага, Завірюхи, Голод.
Із таборів не повертаються морально сильними, із ГУЛАГу повертаються ледь незломленими.
Часу приходити до тями він не мав - могли й назад відправити.
Пішки.
26 лютого 1944 р. газета “Радянська Україна” видрукувала вимучену усмішку "Зенітка”, що облетіла всі фронти, часто лунала на радіо та ніби мовчки салютувала.
Ніби салютувала тому факту, що на селянську Україну соціалістичної доби із сибірської могили повернувся власний, хоча й хрипкий голос.

***
Іншими словами він бажав звернутися до читача, але ще тривалий час довіряв виключно власному щоденнику, в якому занотував:
- Я дожив до того часу, коли ходжу вулицями в Києві… І я гадаю, що всіма своїми стражданнями, всіма моїми серцями, і працями, і думками маю право сказати всім моїм читачам:
“Я люблю вас! …Спасибі тобі, народе, що я єсть я! Хай буде благословенне твоє ім’я!.. Маю честь велику, чудесну, незрівнянну і неповторну, ч е с т ь належати до свого народу”.

…Живим хочу пам’ятати Вишневу Усмішку, Сонечко у Віконці.
Нехай воно не помирає, бодай, у моєму скромному дописі.

Александр Рудяченко