Не весело на світі жить, Коли нема кого любить. Т. Шевченко Мало кому в коханні так не щастило, як Тарасу Шевченку. Маючи унікальні таланти, гострий розум, товариську вдачу, привабливу зовнішність, він, здавалось би, був приречений на успіх у жінок, Натура творча і вразлива, Кобзар часто закохувався. І в нього закохувалися. Та особисте життя у великого українця так і не склалося. Не судилося Тарасові Шевченку продовжити свій родовід у наступних поколіннях. 
Першим коханням юного Тараса була сусідка-ровесниця Оксана Коваленко. Кучерява Оксана і Тарас ще маленькими дітьми вкупі гралися, а потім одне одного й покохали. Матері не раз жартували про майбутнє одруження своїх мазунчиків. Але невблаганна смерть забрала у Шевченка спочатку неньку, а згодом і батька. У важкі хвилини самотності Оксана не раз витирала сльози сироті. Після довгої перерви Шевченко побував у різних місцях і довідався, що Оксанку звів приблуда-москаль, вона мала від нього дитину, а потім, покинута ним, збожеволіла. Це шокувало поета. Неймовірний, просто містичний збіг трапився в літературі й у житті. Після опублікування «Катерини» Шевченко дізнався, що описав, по суті, долю своєї першої пасії.
У Вільнюсі Тарас Шевченко 1829-1831 р.р. був знайомий з польською швачкою Ядвігою Гусінковською, яку ніжно називав "Дзюня".
Далі був Петербург, викуп із кріпацтва... Маша... Німкеня... Для неї він назавжди залишився "Чевченком".
У середині жовтня 1843 року Тарас Шевченко, вже відомий на той час поет і маляр, завітав до Яготина робити копії портрета князя Миколи Рєпніна. Це був шляхетний рід українських вельмож. Княгиня Рєпніна доводилася онучкою самому гетьману Кирилу Розумовському. їхня донька, 35-річна княжна Варвара, була надзвичайно доброю і щирою дівчиною. Деспотична мати не дозволила їй побратися з князевим ад'ютантом, у якого вона колись закохалась. Ця сердечна рана надломила її особисте життя. З'явившись у Яготині, Шевченко став душею цілого товариства, що складалося переважно з дам. Зачарована прибульцем, княжна відчула, що 30-річний Тарас — обранець її серця. Згадувала Варвара Рєпніна: «Коли б я бачила з його боку любов, то, може, відповіла йому пристрастю, бо його не можна було не любити. Я написала повість свого життя і дала подивитись Шевченку. Поміж сторінками виразно читалося освідчення в коханні. Я бачила, що вразила його, але не вдячності я чекала, а чогось більшого.» Шевченко свідомо не дав розгорітися цій пристрасті, розуміючи безперспективність таких стосунків. Варвара з туги захворіла і вісім днів нічого не їла. Аристократична родина виключала можливість шлюбу колишнього кріпака із спадкоємницею роду Рєпніних-Волконських. Варвара Рєпніна в подальшому так і не вийшла заміж. Відраду для себе знаходила в релігії.
Під час перебування у рідному селі в 1843 році сподобалася поетові донька отця Григорія Кошиця – Федосія. Ще дитиною Тарас у панотця наймитував. Коли ж 26 вересня 1845 р. Шевченко приїхав у Кирилівку на храм, то симпатії до молоденької попівни у нього поглибилися і він до неї посватався. Батьки не захотіли віддавати доньку за свого колишнього наймитчука, хоча поет їй подобався. Бідна дівчина так важко переживала своє нещастя, що згодом збожеволіла. Не женися на багатій, бо вижене з хати, не женися на убогій, бо не будеш спати. Оженись на вольній волі, На козацькій долі, яка буде, така й буде, чи гола, то й гола. Та ніхто не докучає і не розважає — чого болить і де болить, Ніхто не питає. Удвох, кажуть, і плакати мов легше неначе; не потурай: легше плакать, як ніхто не бачить.
30 червня 1843 року, перебуваючи в с. Мойсівці на бенкеті в Т.Г. Волховської, Шевченко знайомиться з Ганною Закревською - дружиною поміщика Платона Закревського, одного з власників села Березова Рудка на Полтавщині. Шевченко потім неодноразово приїздив до маєтку Закревських. Шевченко написав портрети Ганни і Платона. Він був закоханий у «Ганну вродливу» і присвятив їй цілу низку віршів. У 1861 р. Афанасьев-Чужбинський записав у своїх спогадах про такий факт. «Завлекся было на короткое время он (Шевченко) одной известной красавицей, которая кружила головы всем, кто попадал в заколдованный круг ее. Увлечение было сильное. Шевченко не на шутку задумывался, рисовал ее головку и несколько раз сочинял стихи. Скоро, однако же, он разочаровался относительно красавицы. Пригласила она его как-то утром прочесть ей одну поэму и сказала, что у нее никого не будет, что она желала бы одна насладиться чтением. Тарас Григорьевич исполнил ее желание. Но какая же встретила его картина? В уютной гостиной красавица сидела на диване, окруженная студентом, гусаром и толстейшим генералом – тремя своими обожателями и искусно маневрировала по-своему, обманывая всех троих, то лаская поочередно надеждой, то приводя в отчаяние. Поэт смутился, и как прелестная хозяйка ни атаковала его любезностью, он ушёл с твердым намерением никогда не посещать красавицы, – и сдержал своё слово...»
Під час 10-річної солдатчини у Тараса Шевченка зав'язався платонічний роман із жінкою коменданта форту Агатою Усковою. Вона була молода, може, й не така вже красуня, але приваблива і жіночна. Шевченко мало не щодня обідав в Ускових, і єдиною його розвагою були часті прогулянки з Агатою за фортом. «Ця найпрекрасніша жінка для мене – справжня благодать Божа, – писав він друзям. – Я покохав її високою чистою любов'ю». Але невдовзі стосунки між ними зіпсувались. Лікар Нікольський почав докучати пані Агаті глузуванням з приводу її спільних прогулянок із Шевченком. Вона перестала виходити на ці зустрічі, і це поета образило. «Картярка, нічого більше», – так охарактеризував він у листі колишню свою «благодать Божу». Платонічний роман скінчився.
Повертаючись із заслання, Т. Шевченко зупинився в Нижньому Новгороді. Навідавши Щепкіна, поет знайомиться з 15-річною акторкою Катею Піуновою, яка мала неабиякий талант. Повна життя й молодих сил, вона полонила уяву 44-річного поета. Він намагався зустрічатися з нею частіше, ввів її в коло своїх заможних і впливових знайомих. Натомість Піунова та її батьки спритно використовували захоплення поета. У мріях Шевченко бачив уже дівчину великою акторкою, Написав театральну рецензію про бенефіс Піунової, у якій було кілька слушних порад. Але молоденька кокетка образилася. 30 січня 1858 р. Шевченко їй освідчився і зробив формальну пропозицію батькам. Але зі згодою дівчина зволікала. Чекала пози-тивної відповіді з Харкова. Коли ж контракт був підписаний і посередництво поета стало непотрібним, Шевченкові повідомили, що в Каті є наречений – аптекар Фус. «Погань пані Піунова! Від голови до п'ят погань!» – такою була реакція обуреного митця.
В останні роки Шевченка охопила туга за родинним теплом, жіночою ласкою й опікою. «Оженіть, будьте ласкаві, - писав він своїм друзям в Україну. – А то так і пропаду бурлакою на чужині». Поет мріяв про влаштування власного гнізда над Дніпром та господиню — друга у хаті, близьку й віддану дружину. Несподівано для всіх Шевченко захотів одружитися із Харитою Довгополенко, гарненькою дівчиною-кріпачкою, що була служницею у троюрідного брата Варфоломія. Від вересня 1859 р. до кінця червня 1860 р. поет довідувався у листах, чи вона піде за нього, просив її намовляти. Брат відмовчувався, а згодом відповів, що Харита стала грубіянкою, без спросу шляється, завела романи з писарем. Таким чином поета хотіли переконати в необачності такого шлюбу. «Шкода, а мені луччої жінки і не треба», — сумовито погодився поет.
З Тарновською Надією Шевченко познайомився 1843 р. в с. Качанівка, дарував їй вірші й малюнки. Надія — сестра поміщика Тарновського В.В., українського громадського діяча. Шевченко називав Тарновську кумою, бо 1845 р. в с. Потік на Київщині разом з нею хрестив дитину в дяка. Надія подобалася поетові, але вона ніяких надій не подавала. Шевченко подарував їй «Кобзаря» з написом: «Моїй любій єдиній кумасі Надежді Василівні Тарновській — кум Т. Шевченко».
Усе сильніше Шевченка захоплює бажання одружитися: «Чи сяк, чи так, а я повинен одружитися, а то проклята нудьга скине мене зі світа». Коли Шевченко посватався до покоївки-кріпачки Ликери Полусмак, яка служила в Петербурзі в українських поміщиків, друзі були шоковані. Такий нерівний шлюб засуджували усі, але поет лишався невмолимим. Коли вже наближалося весілля, настала розв'язка: несподівано прийшовши додому, Шевченко застав Ликеру в обіймах вчителя. Розрив стосунків з Ликерою загострив хворобу Шевченка. Біль у грудях, на який все частіше жалівся поет, поєднався з душевним болем. Реальною була мрія Шевченка визволити Ликеру від кріпосного рабства, проте нездійсненною — зробити вільною її рабську душу. І все ж багато років потому вже старою Ликера приїхала з Петербурга до Канева. Мабуть, щоб замолити гріхи юності, вона до кінця свого життя доглядала за могилою Кобзаря і була похована біля Тарасової гори. Дуже рано пішов Шевченко із життя. А уподобане ним місце на березі Дніпра назавжди залишиться пристанищем його душі. І дивитися на цей світ він завжди буде закоханими очина.
| 
