Автор 

Коли ще Бог творив цей білий світ, 

Навчив зорю родити Він зорю, 

Навчив Він квітку народити квітку 

І дерево навчив родити дерево, 

Усе живе продовжувало рід. 

І Бог послав мужчину й жінку в поле, 

Мужчина був Адам, а жінка - Єва, 

І Бог навчив їх будувати хату,

Мужчині дав лопату Бог у руки,

А жінці дав Він мірочку зерна. 

Живіте і продовжуйте свій рід,

А я піду собі по господарству.

Прийду десь через рік аж - подивлюсь,

До чого ви догосподарювались. 

Ось рік минув. Бог - на поріг.

І бачить Бог: Адам і Єва дивляться на сонце,

Та сонця більше в карих і в блакитних.

В ті миті дивні, коли очі

їх зустрічались і не мали сили

Одне від одного на мить відстати,

Бог бачив там, в очах,

Якусь незнану силу,

Красу для Нього ще не осягненну.

Краса була прекрасніша від неба,

Краса була красивіша від сонця

І від пшеничної красивої землі -

Прекрасніша, чарівніша за все,

Що вже зліпив і змайстрував Господь. 

Як же це так?

Створив я твердь земну,

Зліпив людину з глини,

Вдихнув життя у неї,

Але не міг, не зміг створити

Краси такої дивної?

Звідкіль така краса?

І що воно таке - краса? 

Краса - це любов! 

Навчи мене любити, чоловіче. 

Мужчина не відчув Святого доторку

Всесильної Господньої десниці -

Він в сонце Євине дивився. 

Ах так, людино!

Значить, ти не хочеш

Навчить мене любові?

Старій з цієї миті!

Тож перетворюйся в руїну,

А я прийду

Десь літ за п'ятдесят

І подивлюсь,

Що лишиться в очах твоїх, людино. 

І Бог прийшов десь літ за п'ятдесят.

Під хатою на призьбі

Сидять бабуся з дідусем

І дивляться то на ясний світанок,

То в очі одне одному.

Т Бог в очах побачив,

Таку красу побачив Бог

В очах і чоловічих, і жіночих,

Величнішу, ніж досі в них горіла,

Могутнішу, ніж досі в них палала.

Побачив не лише Любов,

А й Вірність запримітив,

І Бог розгнівався,

Аж руки задрижали. 

Так мало тобі старості, людино?

То помирай же, помирай у муках,

Ставай землею,

Прахом стань і тліном.

А я принду невдовзі и подивлюсь,

У що переросте твоє кохання. 

Автор

Три літа проминуло -

Знову Бог прийшов з архангелом.

І бачить Бог: 

Сидить дідусь біленький

Над невеличким горбиком могили.

І бачить Бог:

Смутні в людини очі,

Та в них палає жаром

Ще, ще могутніша

І dже неосягненна

Краса людська -

Така страшна для Бога.

Не тільки там Любов,

Не тільки Вірність,

А й Пам'ять серця Бог побачив...

Найбільше диво світу – це Любов!

Нема нужденнішої на землі людини,

Яка нікого у житті не любить.

Хай славиться Любов - це вічне сонце,

Яке Людину творить із людини.