Калина - Володимир Сіренко. Співець приазовського степу. Заняття №2.

                Калина

Головна| Мій профіль| Реєстрація| Вихід| Вхід


Понеділок, 05.12.2016, 17:34

Ви увійшли як Гость|
Група "Гості"
Вітаю Вас Гость |RSS
Меню сайту
Категорії розділу
Вітаємо [28]
Свято, ювілей
Події у світі [39]
Новини, події, відгуки
Наші нагороди [3]
Корисно знати [15]
Моя країна - Україна [11]
Пам`ятні дати [3]
Банери друзів
Форма входу
Статистика

Онлайн всього: 2
Гостей: 2
Користувачів: 0


Ми в каталогах



Український рейтинг TOP.TOPUA.NET

Каталог интернет-ресурсов - MediumSEARCH.com

Белый каталог сайтов

Украина-Сегодня: Каталог сайтов


Мультиплеєр

Друге заняття

Тема: Співець приазовського степу.

Мета:

Навчальна – поглибити і систематизувати відомості з поетичної спадщини Володимира Сіренка шляхом проведення художнього аналізу віршів, зосередивши увагу на образі степу як центрі дослідження; узагальнити відомості з теорії літератури.

Розвивальна – спонукати до спостережливості, прагнення пізнавати нове; формувати навички пошукової роботи (як колективної, так і індивідуальної); розвивати критичне і творче мислення; формувати мовлення через особистісне асоціативне відтворення прочитаного, почутого, побаченого; сприяти виробленню в учнів уміння аналізувати поетичні твори, виконувати вірші відповідно до вимог виразного читання.

Виховна – виховувати патріотизм; пошану до великої і малої батьківщини; повагу до творчих здобутків поетів рідного краю.

Тип заняття: аналітичне дослідження.

Ключова технологія:

                  застосування технології розвитку критичного мислення.

Обладнання: збірки поезій Володимира Сіренка, фотоілюстрації; презентація проекту «Література рідного краю. Володимир Сіренко – співець приазовського степу»; Літературознавчий словник-довідник / За ред. Р.Т. Гром`яка, Ю.І. Коваліва, В.І. Теремка. – К.: ВЦ «Академія», 2007. – 752с. (Nota bene).

Хід уроку

I.       Організаційний момент

II.      Повідомлення теми і мети уроку

Вступне слово вчителя. Народжені козацькою вольницею, вистраждані у кріпацькому ярмі, цьковані радянською пропагандою мрії про свободу ми вбираємо ще в материнському лоні, вони бентежливим виром нуртують нашу кров, живлять у мозку ідеї справедливості і честі, прагнення за будь-яку ціну відстоювати те, що ми отримали у спадок такою дорогою ціною. Воля, свобода, незалежність… У градаційному ланцюзі цих слів хочеться знайти природну первинність, слово, що окреслило б земні реалії космічного походження цих понять.

Степ… Важко знайти в українській літературі письменника, який би хоч раз не звернувся до цього невичерпного і багатого за образною окрасою місця. Та докопатися до істинного його значення не зміг ніхто. Та це і неможливо, бо це – степ… Його треба бачити, чути, дихати ним і відчувати… А відчути його по-справжньому може лише той, хто хоч раз був позбавлений головного – свободи, та не залишив своєї боротьби, у ній вбачав призначення свого існування.

Таким є наш поет-земляк Володимир Іванович Сіренко.

На дошці епіграф:

Ми всі – з українського поля,

з блакиті його, висоти.

Тому-то нам випала доля –

не гнутись, до сонця рости.

Тож будемо віщими, вищими!

Нехай нам загубиться лік.

Якщо ми себе не понищимо,

ніхто нас не знищить повік.

Володимир Сіренко

ІІІ. Дослідження образу степу у творчості Володимира Сіренка.

Перша група:

Досліджуючи творчість Володимира Сіренка, а це більше десяти поетичних збірок, більшість яких надрукована за часів незалежності, починаєш розуміти багатогранність світу, який розкритий перед нами чутливим і щирим, бентежним і небайдужим до краси серцем. Проникнувши у світ поезії В.Сіренка, бачиш і село Новоспасівку (Осипенко він ніколи не визнавав), і людей, які в ньому живуть, і річку Берду, і степ... Саме образ степу у творчості Володимира Івановича стане одним із центральних, який із елементу пейзажу переросте у багатогранний образ, сформований абсолютно з різних, на перший погляд мало сумісних ознак і рис. Але всі їх поєднує глибоке переосмислення минулого, яке проектується на сучасність і дає нам тривожні сингали на майбутнє.

Почати дослідження варто було б з поезії «Берда», де на початку степ – елемент пейзажу (елемент, бо не має цілісного розкриття) з відтінком історизму, який зменшується в середині твору:

Берда

Тут смаглий скіф стриножував коня,

тут край води він розкладав наїдки.

Ти витікаєш, Бердо моя, звідки

і хто тебе степами підганя?

З-під сивих скель, з густих очеретів,

із вічності твої прудкі джерела.

З усіх усюд зійшлись до тебе села.

І я прийшов. Один. У самоті.

Помовчимо, помріємо давай.

Ти жебони тихенько під вербою.

Для мене радість – бачитись з тобою,

коли у батьків завертаю край.

Тут все до соломинки – давнина.

Та і в мені, можливо, кров сармата.

Де б я не був,

старенька наша хата

із пам`яті соборно вирина.

І ти течеш крізь пам`ять і роки,

моя весела, повна сині Бердо.

Хай буде наша доля милосердна,

нехай з легкої, щедрої руки

дає талант мені не раз, не два

із гуркітливих міст іти до тебе,

під це космічно безкінечне небо,

де жайвір непідкуплено співа,

де у жита глибокі, у траву,

куди не глянеш, забрели могили,

де скіфи персів Дарієвих били

і гнав Сірко за море татарву.

У цій поезії образ степу постає з риторичного питання, яке містить метафору і відіграє другорядну роль, вказуючи на місцевість: «Ти витікаєш, Бердо моя, звідки і хто тебе степами підганя?» Далі автор вказує на значення найменшої дрібнички: «Тут все до соломинки – давнина.».  Головне навантаження має кінець поезії, де розкривається історичне значення степу. Паралельно постає образ неба (супутній образ), а також автор наголошує на особистому ставленні до місця, де відпочиваєш і знаходиш самого себе.

Особливу увагу привертає чотири аспекти подачі цього образу: містичний (фатум, доля), психологічний, пейзажний та історичний. Те, що степ виростає у складний багатогранний образ говорять описові образи, які є знаковими для кожного аспекту.

Слайд № 5.

І. Містичний –  Хай буде наша доля милосердна,

нехай з легкої, щедрої руки

дає талант мені…

ІІ. Психологічний – …не раз, не два

із гуркітливих міст іти до тебе,

ІІІ. Пейзажний – під це космічно безкінечне небо,

де жайвір непідкуплено співа,

де у жита глибокі, у траву,

куди не глянеш, забрели могили,

ІV. Історичний – де скіфи персів Дарієвих били

і гнав Сірко за море татарву.

Друга група:

У поезіях «Соняховий квіт» та «Вечір» з`являється синонім до слова степ – поле. Тоді як степ у суті своїй має ознаки дикої місцевості, то поле, оброблене людиною, пов`язує землю і хлібороба.

Соняховий квіт

За Чаплине моя гуркоче путь.

До біса все – турботи, навіть болі.

На Приазов`ї соняхи цвітуть –

у маминім городі і на полі.

Ну як тут не поїдеш до села,

у степ, що витікає із-під хати?

Безмежжя. Тиша. Ось летить бджола

густого меду і пилку зібрати.

І джміль завис на сонячній струні,

гуде басисто соняху на вухо.

Вітрець в обличчя дихає мені

солодким до запаморочі духом.

О краю мій! Мій соняховий краю!

Така краса в яких ще є краях?

Твоїх степів, стежок не забуваю,

 бо не зачерствів, бо людина я.

Допоки буду ранки зустрічати,

збиратимусь посеред літа в путь,

лиш пригадаю – вдома, коло хати –

на Приазов`ї соняхи цвітуть.

Поле – місце, де цвіте праця людини: «На Приазов`ї соняхи цвітуть – у маминім городі і на полі.» Степ зображено через персоніфікований епітет у риторичному запитанні: «Ну як тут не поїдеш до села у степ, що витікає із-під хати?». Паралельним до степу постає супутній образ стежок: «Твоїх степів, стежок не забуваю, бо не зачерствів, бо людина я.»

Персоніфікований образ неба (місця, де відбувається подія) перегукується з образом поля в поезії «Вечір» через опис процесу праці (посів зерна-зірок).

Вечір

Вулиці як вимерли, наче вимер двір.

Вечір сіє зерна миготливих зір,

вішає в завулках ковдри темноти,

через річку стелить сяючі мости.

Затихають верби, думають своє.

Щось кущі шепочуть, шерехтить трава.

Хвилями задуха з поля наплива.

Напливають запахи гречки, чебрецю.

Павутинка легко, ніжно – по лицю.

Очерет ворушать раки й коропи.

Стежка понад ставом в`ється у степи.

Саме ж поле постає через перелік рослин, які на ньому ростуть: гречка, чебрець. Відчутно паралель між полем і морем, що вказує на безмежність, неосяжність, простір: «Хвилями задуха з поля наплива». Незмінною супутницею степу знову є стежка, яка передається через метафору: «Стежка понад ставом в`ється у степи».

Дослідження дає підстави укласти словник (слайди № 6, 7, 8) та встановити синонімічний ряд (слайд № 9).

Третя група:

Не диким степом чи просто обробленою ділянкою землі, а місцем, де відчуваєш реальну силу духу свого народу, єдність зі своїми пракоренями, де від первинного природного джерела своєї малої батьківщини набираєшся снаги, постає перед нами поле у наступних поезіях:

Посію в чистім полі,

де жайворон співа,

родючі, всетерплячі,

матусині слова.

Накличу сонця,

дощику,

відкличу суховій.

Ряснися,

наша мовонько,

і мальвами зорій.

Поле – центральний образ твору, через який автор прагне відродити рідну мову. Для зображення поля використовує епітет «чисте» як ознаку недоторканної місцевості. Паралельно йому виступають образи – супутники поля, які можна вважати традиційними: жайвір, сонце, дощик, суховій. Новаторством поета є образи рідного слова, мови, які доповнюють і розширюють межі образу поля. Епітети «матусині», «наша» надають окресленим образам чуттєвої наївності та відвертості.

Слова моєї мови не лукаві –

прості, як світ, як світу голоси.

В ній шепотять степів таврійських трави,

і гомонять чернігівські ліси,

і жайвір захлинається в промінні,

і чебрецево дихає земля,

і навіть скель насуплене каміння

по-людському до людства промовля.

Метафоризованим постає перед нами степ, переданий через сукупність паралельних персоніфікованих образів: «жайвір захлинається в промінні», «чебрецево дихає земля». Використано епітети: «таврійські трави», «насуплене каміння». За допомогою цих образів автор розкриває перед ними типовий степовий ландшафт.

Виведено супутні образи, які доповнюють і допомагають розкрити досліджуваний образ (Слайд № 10).

Четверта група:

Степ, поле – це місця таїни, тут була доля… жіноча доля… материнська доля.

У однойменній поезії «Материнська доля» традиційним виступає порівняння образу долі жінки-матері з тополею:

Материнська доля

Материнська доля –

як ота тополя,

що посеред степу в небо порина.

Вітер гне тополі.

Заметілі в полі…

Так біліє в неньки сивина…

Натекло їй горя,

як два Чорних моря, -

то роки голодні,

то шляхи війни…

Тільки і світало,

як пшеницю жала

та як повертались доньки і сини.

А іще світало,

як защебетали

у дворі онуки, наче ластівки.

Материнська доля –

у степу тополя,

а над нею небо,

як віки.

Споконвічна жіноча праця жінки-селянки – вирощувати хліб: «Тільки і світало, як пшеницю жала…». Традиційним виступає порівняння образу материнської долі з тополею «..тополя, серед степу в небо порина». Порівняння сивини матері зі сніжною завірюхою у полі підсилює ніжність синівської любові: «Заметілі в полі… Так біліє в неньки сивина…»  Поезія взята у кільце, це наближає її до пісні, але у кінці поет вдається до утвердження вічної і непорушної слави матері-трудівниці: «…а над нею небо як віки».

Тема жінки і поля продовжується і в поезії «Племінника стрічайте, тітко Ганно!»

Племінника стрічайте,

тітко Ганно!

Цвіте у серці приазовський степ…

Він зримо проступає крізь тумани –

і солодко, і гірко так цвіте…

У тім степу

(а ще ж – і на городі)

встелила ваші коси сивина.

Усе життя одна ви у господі,

на всьому світі білому одна.

Тож я приїхав,

щоб розвіять тугу,

накрити курник – скоро вже сльота –

і відшукати стежку серед лугу,

яку колись босоніж протоптав.

Це так, між іншим, -

для легкої втіхи…

На тих роках,

як на камінні, - мох.

Стрічайте, тітко!

Бачите, приїхав.

Посидимо, помовчимо удвох…

Злетом радості  постає перед нами степ: «Цвіте у серці приазовський степ…».  Але степ для головної героїні – це її життя, доля: «У тім степу встелила ваші коси сивина.»  Сам же поет хоче віднайти серед лугу свою стежку дитинства, щоб згадати ті далекі і щасливі роки: «…і відшукати стежку серед лугу, яку колись босоніж протоптав.» Стежка і луг для автора два нероздільні образи, однаково дорогі і милі серцю, як спогад про дитинство.

Логіка дослідження дозволяє вивести основні художні засоби творення образу степу у творчості Володимира Сіренка (слайд № 11).

ІV. Підсумки.

Слово вчителя: Важко молодому читачеві серед літературної повені, якою сповнена сучасна періодика, знайти твори, що визначаються глибиною власної думки й щирим, по-справжньому вистражданим почуттям. Тому поезія В.Сіренка – це сповідь волелюбного лірика-борця, нащадка слави козацької перед найчеснішим і найсправедливішим суддею – народом України

Я  не  поїду,  я  полину

З  останніх  сил  у  ті  краї,

Де  кожна   вишня  і  калина,

Стеблина  у  степу  –  мої.

 

Прилину,  крила  лебедині

старі,  натомлені  складу

і   до землі,  до  України

побитим   серцем   припаду.

Пошук
Годинник
Календар
«  Грудень 2016  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
   1234
567891011
12131415161718
19202122232425
262728293031
Корисні сайти

Освітній портал

Архів статей
Наша кнопка
         Вставте цей код на свій сайт
Хмаринка тегів
Наші гості
free counters

Copyright MyCorp © 2016