Калина - «Патріотизм у долі Запоріжжя». Обласний літературно-дослідницький конкурс.

                Калина

Головна| Мій профіль| Реєстрація| Вихід| Вхід


П`ятниця, 31.10.2014, 22:45

Ви увійшли як Гость|
Група "Гості"
Вітаю Вас Гость |RSS
Меню сайту
Категорії розділу
Вітаємо [18]
Свято, ювілей
Події у світі [32]
Новини, події, відгуки
Наші нагороди [2]
Корисно знати [12]
Моя країна - Україна [10]
Пам`ятні дати [3]
Банери друзів
Форма входу
Статистика

Онлайн всього: 2
Гостей: 2
Користувачів: 0


Ми в каталогах



Український рейтинг TOP.TOPUA.NET

Каталог интернет-ресурсов - MediumSEARCH.com

Белый каталог сайтов

Украина-Сегодня: Каталог сайтов


Мультиплеєр
Номінація:
Патріотизм часів Великої Вітчизняної війни 1941-1945 р.р.

Великий подвиг терпіння
(літературний пам’ятник)

Буклет

Виконала: Солонська Олександра Олександрівна, учениця 8-А класу
Осипенківської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів
Керівник: Соловйова Марина Володимирівна



«Живий товар», «раби», «бидло»… За цими словами можна дослідити не лише історію нашого стражденного народу, а й тих народів, які намагалися захопити, підкорити, знищити українців – татаро-монголи, турки, поляки. ХХ століття до цього переліку додало фашистське «остербайтери».   
Коли берешся до такої роботи, як запис та дослідження спогадів колишніх «остербайтерів», в'язнів концтаборів, гетто та інших місць ув'язнення під час Другої світової війни, то усвідомлюєш всю глибину відповідальності перед цими людьми, які двічі були рабами. Спочатку вони були рабами рейху, а потім рабами і вигнанцями «совєтів». Розумієш, що кожне їхнє слово чи спогад може стати новим рядком на скрижалях історії нашої держави. Та невмолимий час слова живих перетворює на спогади про них, наше завдання – не втратити, зберегти, передати у спадок. 
Дослідження насильної депортації жителів села Осипенко Бердянського району Запорізької області під час Другої світової війни окреслює тематичну спрямованість. Це дає можливість сприяти виправленню історичну несправедливість, якої зазнали насильно депортовані, коли за всі перенесені страждання, були жорстоко викреслені із суспільного життя. Цінні матеріали, якими є спогади самих «остарбайтерів», в'язнів допоможуть заповнити «білі сторінки» новітньої історії нашої незалежної держави і не дадуть можливості з`явитися новим «історичним прогалинам». Цей «великий подвиг терпіння» стане для молоді прикладом високого патріотизму.
Опрацьовуючи історичну і довідкову літературу вдалося з'ясувати, що на початку Другої світової війни 1939-45 рр. вивезення робітників до Рейху не було передбачене фашистськими окупаційними планами. Коли ж стало зрозуміло, що швидкої перемоги на східному фронті не буде досягнуто, то гострий дефіцит робочих рук в Німеччині, спричинений тривалою війною, намагалися розв'язати за рахунок трудових ресурсів зі східних окупованих територій. Спочатку все було спрямовано на добровільний рух людей до Німеччини. Місцевому населенню малювали ідилічні картини високооплачуваної праці в Рейху. Сім'ї осіб, що вербувалися до Німеччини, отримували допомогу в розмірі 130 крб. Та звільнялися від трудової повинності. Дозволялося відправляти завербованим посилки з одягом, взуттям. У залежності від вартості речей, що пересилалися, виплачувалася компенсація до 250 крб. 
Але добровольців не вистачало, тому встановлений план набору виконували за рахунок примусової відправки на чужину. Крім робітників, які мали потрібні для роботи на місцях професії, неблагонадійних у політичному й кримінальному відношенні, місцевих німців, євреїв та вихідців із Азії, всі інші: чоловіки віком 18-50 років, жінки – 18-40 років, – могли в будь-який момент поповнити транспорти «живого» вантажу.

ПОГРУЗКА
Біловол Олександра Григорівна (1925-2011р.р.)
Переночували на станції, спали на соломі. Вранці подали потяг з товарними вагонами. Почалася погрузка. Хлопців окремо, а дівчат окремо. У вагонах були по два охоронника. А далі почалося найстрашніше, цей жах стоїть перед моїми очима й досі… 
Як тільки-но рушив потяг, матері, які були на станції схопилися – і хто з криком, хто з риданням, хто з німим розпачем кинулися до вагонів… Це була хвиля по обидва боки ешелону, у якій майоріли хустки, кофтинки, беретки…і очі – карі, блакитні, зелені, сповнені страхом перед неминучістю, молінням про Спасіння і Охорону своєї дитини. Упованням на вдачу… і безпорадність перед тим, що Мати – захисниця і рятівниця своїх дітей, нічого не може вдіяти. Ми ж з вагонів не зважали на заборони, висовували руки, щоб востаннє доторкнутися до руки, зберігши  в пам`яті тепло рідного тіла (хай не твоєї матері, але Матері). Кожен з нас у цей момент сподівавсь на диво –  може, зараз трапиться щось таке, що ми опинимося десь в іншому місці, де немає цього ешелону-страхіття; або дотик пробудить нас, і все це буде лише страшний сон, але... 
Я бачила свою матір, вона кричала, майже збожеволівши від горя, як і всі інші матері. Бігла, сліз не було, а були ріки страждання… Такою я її пам`ятаю й досі. 
Страшне було прощання… 
Матері внизу, а ми згори, матері з землі, а ми з вагонів…, – сльози в очах. 

Масового характеру депортація на Україні набула з квітня 1942 р. та тривала до остаточного визволення від загарбників. За 1941-44 рр. загальна кількість «остарбайтерів» становила 2,8 мільйони чоловік (у тому числі 2,2 мільйони українців). Тому Україна, як відомо, серед держав, що постраждали найбільше від вивезення на невільницькі роботи до Німеччини, займає одне з перших місць. Як свідчать дослідники й історики 8–10 мільйонів життів втратив український народ (у фашистських тюрмах, концтаборах), близько 3 мільйонів з них – «остарбайтери».
Гіпотеза: масово-агресивна політика відносно українського населення, на нашу думку, була зумовлена такими факторами:
1. Україна, як частина СРСР, потрапила в окупацію гітлерівцями в дуже короткий термін.
2. Велика кількість працездатного населення, яке не потрапило на фронт (жінки та неповнолітні).
3. Велика працездатність і витривалість українців.
«Остарбайтери» – (від нім. «Ostarbeiter» – східні робітники) німецький термін, який використовувався для означення осіб, вивезених гітлерівцями зі східних окупованих територій [2, 542]. У листопаді 1941 року розпочалася насильна депортація робітників до Німеччини з України.
Бердянщину було повністю окуповано на початку жовтня 1941 року. Перший «живий» транспорт із Запоріжжя відправили 24 березня 1942 року. За час окупації з області вивезли на роботу до Німеччини 157 тисяч 416 осіб.
У с. Осипенко гітлерівці увійшли 6 жовтня 1941 року, і з того часу близько двох років фашисти катували, грабували і знущались з жителів села. Примушені працювати в «общинах», осипенківці псували реманент, знищували посіви, намагалися зробити якомога менше, прищеплювали собі різні хвороби, щоб уникнути відправки на роботи до Німеччини [4, 172]. 
Депортація в с. Осипенко, Бердянського району Запорізької області відбувалася згідно з загальним планом вивезення робітників на примусові роботи. Початок – березень – квітень 1942 року, а «остання хвиля» - приблизно серпень 1943 року (бо 16 вересня село Осипенко було звільнене від німецько-фашистських загарбників). Медичний пукт, у якому проходив огляд молодих сільчан фашистськими лікарями, розташовувався у приміщенні школи. Щоб уникнути своєї трагічної долі, хлопці та дівчати зумисне йшли на каліцтва та шкоду своєму здоров’ю – Шиман Ніна Степанівна (1925 р.н.) пила отруту, яка мала певний наркотичний вплив, Грицай Григорій Леонтійович (1925-2006 р.р.) погодився на операцію. Спроби втеч та переховувань були не завжди вдалими, бо найзапеклішими «ворогами» стали не окупанти, а «свої» - зрадники-поліцаї, бо добре знали місцевість та людей. 
За свідченням самих депортованих, «перша та друга відправка» працювала на приватних підприємствах, фабриках (Грицай Лідія Леонтіївна), військових заводах (Шиман Ніна Степанівна), а пізніші «відправки»  у сільській місцевості (Біловол Олександра Григорівна, Жук (Грицай) Олена Леонтіївна), на відбудовах міст (Грицай Григорій Леонтійович, Головатий Петро Якович). 

БЕРЛІН
Грицай Григорій Леонтійович (1925-2006 р.р.)
Перед Новим роком приїхав «баур» і повідомив, що набирає 20 чоловік за списком для робіт на прифронтовій території. Кожен з нас сподівався, що потрапить у той список, а далі – близький фронт і можливе скоріше визволення. Якось вранці нас вишикували і оголосили прізвища, серед них був і я (взагалі, хочу сказати, що мені везло, навіть тоді). Нас погрузили у напівпорожній вагон, і ми рушили. 
Прокинувшись на ранок, ми побачили, що під`їжджаємо до якогось міста, та його і містом назвати не можна – усе розбите, зруйноване вщент. 
Тільки-но прибули на станцію, як побачили, що гонять таких як ми «остерів» (так ми називали одне одного, бо мали на одязі нашивки «Ост.» – робітники зі сходу.). Почали питати: 
- Що за місто? Куди ми приїхали?
- Це – Берлін. 
Знову нас розселили в бараках, а там холодно, воші і клопи. Хоча – жити можна, та їсти не давали. Годували раз на добу «супом» з брукви. Наглядачі були старі німці, і ми до них звикли. Бувало працюємо, а наглядач сидить собі дрімає, жує тютюн (вони не палили цигарок, а частіше – жували), аж слина котиться. А ми працюємо: розтягуємо каміння, розбираємо завали, будуємо нові будинки. 
Лютішими і жорстокішими були брати-поляки і румуни, бо хотіли вислужитися.

Продуктивність остарбайтерів була досить високою і становила серед чоловіків 60% - 80%, у порівнянні з німецькими робітниками, а серед жінок – 90%-100% [2, 542]. Та нестерпними були умови життя «остарбайтерів». У Німеччині вони перебували у спеціальних таборах під постійним суворим наглядом адміністративно-поліційних спецслужб (Грицай Григорій Леонтійович, Головатий Петро Якович). Заробітна платня становила 30% німецького робітника, з чого більша частина йшла на оплату харчування і життя. За спробу втечі – покарання (смерть або ув'язнення у концтаборі). Хоча листи від декого з них до рідних свідчили про різні умови, у які вони потрапили. Були випадки відносно терпимих умов життя та праці, але чимало наших земляків стали по суті рабами на німецьких заводах або в господарствах землевласників. Робітники зі Сходу носили обов'язкову дискримінаційну відзнаку «Ост». У червні 1944 року їх було замінено на національні відзнаки (для українців - тризуб) [2, 542].

ВИШИВАНКА
Головатий Петро Якович (1925-1998 р.р.)
Літо 1944 року. Прибалтика. Литва. Концтабір. Риття окопів, встановлення дзотів. Голод. Закопування смітників.
Саме тоді я знайшов пачку сигар та й заховав.  Цього не можна було робити, та я знав, їх можна вимінювати в охоронників на хліб. 
Люди ж у таборі були зібрані, щоб використовувати для прикриття фашистських військ. Наших переганяли до моря, вантажили на кораблі, і вони ставали «живим прикриттям». Дуже багато гинуло. Бо війна, треба нищити ворога було, а де є ворог, там є і невинні жертви. 
Я потрапив у останній захід, кого відправляли для погрузки до моря. Іду в кінці усієї колони, а поруч один військовополонений, кажу: 
- Давай, - мовляв, - тікати. 
- Уб`ють же.
- Хай краще на землі, як на морі. Дивись, - кажу йому, - зараз буде коліно (поворот), охорона не дуже слідкує, та і вдвох тікати веселіше, - підбадьорюю.
Зайшла ми  у коліно, а поряд побачили колонку з водою та й пішли, наче води набрати. А німчури там – страшно, теж воду набирають, та й ми «набираємо». А що далі робити і не знаємо. Хай що буде. Та тут наліт, усі в розсипну, німці покидали все – і тікати, хто куди. Ми стоїмо, оглядаємося, куди б його сховатись. Чуємо:
- Хлопці, то ходьте сюди, їсти дамо. - Гукають дівчати, що працювали в німецькій їдальні.
Знову думаю: «Чи житиму, чи вмру, а то хоч наїмся». Пішли, заходимо всередину, а там – повно німців. Ну, все! Чи випадково дівчата загукали, чи спеціально, а потрапили в халепу ми з товаришем. Підходять до нас двоє: один з пістолетом, а другий з автоматом. «От і все,» - думаю. Вказали вони нам на сходи, що вели нагору. Ми пішли, там у окремій кімнаті вони вчинили нам обшук, і тут з моєї кишені випадають ті кляті сигари. Я намагаюся пояснити, що знайшов їх, але вони й віри не ймуть. Залишили нас під вартою, поки не з`ясують, що то за сигари, чи не «диверсанти» ми, чи не несемо в сигарах секретні відомості. Пройшло хвилин сорок, зайшли ті двоє і капітан з ними, повернули сигари (хай би вони згоріли були), про щось перемовились і наказали нам виходити, тримаючи на мушці. 
    Вивели нас за їдальню на пустир. «Все, - думаю, - розстріляють». Забрали наші торбинки, може, хотіли переглянути, чим можна «забагатіти» з двох утікачів. Аж раптом дивлюся, а капітан із моєї торби витягує брудну полатану вишиванку. 
    Якось, ще у таборі, вимінюючи сигари на хліб, я побачив, як один охоронник збиває зі своїх чобіт пилюку якимось ганчір`ям, придививсь, Матір Божа, – вишиванка, роздерта навпіл сорочина, брудна, але на ній видно, що «хрестики» колись були вишиті червоними і чорними нитками, як мама і бабуся вишивали. Згадався дім… І так запекло в середині. Підходжу до охоронника: 
- А, рус. Хлєба?
- Ні, - показую на вишиванку, - бо тобі ж вона ні до чого, - а мені – ціла вічність спогадів. 
Прошу його віддати. Той смикнув, що ця річ мені була дорожчою за хліб, і пояснює, що віддасть за дві сигари (два шматки хліба). 
- Гаразд, - погоджуюсь я. 
Взяв вишиванку, приклав до щоки, провів по обличчю, наче до маминого рушника доторкнувся. Відчув розмірений рельєф майстерно покладених пререхрещених стьожків, згадав перехрестя доріг свого села, пробудився від туги перехрещених війною людських доль. Так і лишилась у мене ця дорогоцінність. 
Тепер же капітан уважно подивився на вишиванку, потім на мене:
- Українец? - випалив питання. Я стверджувально хитнув головою. Він ще раз уважно глянув на мене. Щось сказав підлеглим, ті здивовано опустили вже приготовані для «роботи» автомати. 
- Рус, доганять своіх, - наказав нам.
І ми пішли до їдальні.

Любов і волю до життя у жорстоких умовах підживлювали скупі звісточки з рідного краю. Переписка двох сестер та брата Грицай свідчить про глибокі переживання людей, які опинилися далеко від батьківщини і були абсолютно одні. Це тримало і боліло, згуртовувало і змушувало виживати. Відчуття єдності виникало і між абсолютно чужими людьми, зокрема Біловол Олександра Григорівна згадувала про життя депортованих з інших місць, з якими вона жила у «баура» (з Білорусії, Росії, Польщі), які ділилися останнім шматочком із такими ж нещасними як самі. Фотографії, листівки, листи – шматочки пам’яті, що утворюють складний візерунок складного і величного часу.
Очікуване визволення було не для всіх щасливим моментом. Більшість остарбайтерів після закінчення війни була насильно репатрійована до СРСР. Які були надії та сподівання, скільки оптимізму та доброти, як хотілося, не зважаючи на поневіряння, краси, чистоти…

ПОЛОНЕЗ ОГІНСЬКОГО
Зі щоденника Біловол Олександри Григорівни (1925-2011 р.р.)
    16.12.45. Неділя. Скоро буде кордон. Так скучно, нічого не роблю, ніяк не можу дочекатися тієї хвилини, коли вже буду дома. Сни якісь незрозумілі бачу кожної ночі. Мабуть, тому, що думаю багато. Дорога ще далека. Холодно. І рука ніжно, ледь торкаючи, ковзнула по плечу, на якому була в`язана вовняна шаль. Мамина шаль, яку вона сама в`язала, ціла ще й досі. Всі ці роки зігрівала, а зараз аж душу пече. Дім, дім, скоро, вже скоро…
    Стою біля дверей: минає степ, ліс, з`явилося велике місто, мабуть, Ліцман-Штадт. 
    Зупинка була довгою, бо оголосили, що один вагон забракували, і його слід підремонтувати. Ми пішли в місто. Знайшли якесь невеличке, але затишне кафе. Серед нас був учитель, він побачив, що у куточку сиділи музиканти і щось стиха грали. Учитель підійшов, вибачився і попросив, щоб ті нам зіграли, хоч трошки – полонез Огінського. Пояснив, що грошей у нас немає, платити нічим, бо ми – репатріанти. Коли поляки дізналися хто ми, та ще почули замовлення на найулюбленіший музичний твір їхнього народу, то зіграли нам його від усієї душі. Музика була такою щирою, і віяло теплом. Потім вони грали ще і ще, аж поки ми не пішли з кафе. Навіть, коли ми віддалялися, то чули вишукану гру.

Дехто з депортованих не повернулися до дому, зоставшись лежати в чужій землі, а дехто, усвідомлюючи, що їх може чекати в СРСР, залишилися жити на чужині.

«ЧОРНОБРИВЦІ»
Зі слів Жук (Грицай) Олени Леонтіївни (1927-2010 р.р.)
Старша сестра залишилася у Німеччині. Вона пам`ятала дуже добре 1937 рік, репресію нашого батька. Його забрали ще до війни, а відпустили після її закінчення, бо було вже слабке здоров`я. Причиною став донос одного односільчанина, який підтвердив слова батька, коли говорили: 
- Батько Сталін! 
- Ніякий він мені не батько. Він же – грузин, а я – українець! 
Сестра боялася, що з нею можуть вчинити, як з «ворогом народу». Ціною за свободу стало її кохання всього життя. 
Там, у Німеччині, сестра врятувала пораненого радянського льотчика. Ризикуючи власним життям, переховувала від фашистів та виходжувала. Війна подарувала їм кохання. Коли прийшли радянські війська, льотчик приєднався до повітряної ескадри. Почуття ж свої вони довірили листам. Після війни він близько року розшукував сестру, а коли дізнався, що вона за кордоном, у Бельгії, то запропонував повернутися і одружитися. Але страх розправи Батьківщини «за зраду» виявився сильнішим за почуття. Сестра не повернулася. Їхній роман залишився лише в листах і мріях. Заміж не вийшла.
Лише раз в 1958 році, як батько був при смерті, сестра приїхала додому. І в день, коли їй треба було їхати, він помер. 
У своїх листах сестра часто й зараз згадує наше село, рідну хату, тих, з ким провела дитинство і юність, жалкує, що не може побачитися, багато кого вже немає. Вона учасниця клубу українців за кордоном, співає в хорі рідні пісні. Років п`ятнадцять тому, як згадку про батьківщину попросила надіслати слова пісні «Чорнобривці насіяла мати…» і насіння цих квітів, що завжди ростуть у нашому дворі. Тепер, коли чую цю пісню по радіо, здається, що то сестрин голос, особливо, якщо її виконує співачка з іноземним акцентом – такий молодий, але такий тужливий і одинокий. 
Тепер, українські чорнобривці цвітуть у Бельгії на одному з балконів. 
Ось так доля нас розкидала, рознесла, як насіння вітром. 

Приниження, глибокі психічні травми, перенесені під час депортації і насильницької роботи, призвели до того, що дехто з «остарбайтерів» залишились назавжди одинокими, жінки не народжували дітей (Біловол Олександра Григорівна, Грицай Лідія Леонтіївна) не лише через фізичні розлади, а й через страх повторення пережитої ними трагедії у долі їхніх дітей. Довге переслідування, як моральне з боку людей (дорікання), так і фізичне з боку влади (ув'язнення як ворогів народу, що працювали на ворога), призвело до «мовчання» колишніх «остарбайтерів», тому це ускладнює збір необхідної інформації. 
Відомості про ставлення Радянської влади теж різні, одні пережили переслідування, а інші твердять, що ніяких переслідувань не було. Важко собі навіть уявити, якою була система у Радянському Союзі, коли навіть через десятиліття ці «страдники» мовчать, і лише очі – вони кричать німим криком про правду і біль.

ДЕНЬ ПЕРЕМОГИ
Шиман Ніна Степанівна (1925 р.)
Непорозуміння?..
Відчуження… у ставленні людей нічим не могла стерти, зруйнувати. Найболючіше – святкування Дня Перемоги. 
Йдуть колоною ветерани, воїни-визволителі, народні герої – честь і слава народу. А ми боїмося навіть наблизитися до людей.
- О зрадники.
Скільки гніву і жорстокості у цих словах. Дорікання "марками”, які виплачують, як компенсацію. 
- Бач, повезло. Багатієте!
А хто компенсує рабство рейху, знущання «совєтів», невже ще треба витерпіти і «хворобливу заздрісність»  України?.. 
Витримали, вистояли, вистраждали, виплакали – живемо…

Із двох тисяч депортованих під час Другої світової війни жителів с. Осипенко Бердянського району Запорізької області зараз живими лишилися одиниці. То ж наш обов’язок перед пам’яттю померлих і очима живих відкрити імена невинних, які двічі стали заручниками двох найжорстокіших державних систем в історії людства. 
Біловол Олександра Григорівна
Головатий Петро Якович
Грицай Григорій Леонтіївна 
Грицай Лідія Леонтіївна
Грицай Олена Леонтіївна
Мигас Марія Михайлівна
Прокопенко Надія Петрівна
Шаповалов Олексій Микитович
Шиман Ніна Степанівна
Юхименко Петро Іванович
Вони – герої! 
Вони боролися, страждали, жили, не корились! 
Вони перемогли!


ЛІТЕРАТУРА

1. Галактионова Л. Зарницы над Хортицей.
2. Довідник з історії України (А-Я): Посібн. Для серед, загальноосв. навч. закл. / За заг. ред. І. Підкови, Р. Шуста. - 2-ге вид. Допр. і доповн. - К.: Генеза, 2001.- 1136 с.
3. Запорожский плацдарм в 1941 г. // Индустриальное Запорожье. - 1994. – 14 жовтня.
4. Історія міст і сіл Української СРС: Запорізька область. – К., 1970.
5. Книга скорботи України. Запорізька область – К., 2000.
6. Попков М. Окупація. Комендант Кун // Запорізька правда. – 1998. – 7 жовтня.
7. Румме А. Скажите людям правду // Социологические исследования. –1990. - № 9.
8. www.unf.kiev.ua
9. www.kontakt-kontakty.de
 
 
Пошук
Годинник
Календар
«  Жовтень 2014  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
  12345
6789101112
13141516171819
20212223242526
2728293031
Корисні сайти

Освітній портал

Архів статей
Наша кнопка
         Вставте цей код на свій сайт
Наші гості
free counters
Хмаринка тегів
свято офіційно Осипенківська ЗШ Квіти колеги учителі ШМО освіта Осипенко Положення вимоги українська мова ЗНО школа класний керівник День знань учні 1 Вересня програма діти Перший дзвоник конкурс ДПА Українська мова та література свято в Україні рідна мова ювілей учитель технології навчання Мудрість українська література Іван Вишенський Іван Франко звичаї віра 8 клас традиції Україна поема критичне мислення Мова Тварини улюбленці любов кохання інновації навчання кішка Турецька ангора інноваційні технології навчання доброта рецепт керівник ШМО ВЕСНА жінка краса 5 клас методичні рекомендації 7 клас Народ Новоспасівка Спас у Новоспасівці пасха стихи Леся Українка иисус христос Пасхальная неделя поезія зарубіжна література молодому колезі гумор ОЛЕКСАНДРА ГЛАЗОВА християнство мама Лінгвістика тексту Лінгвістика тексту (цикл уроків) Виховна робота русская литература День матері Канікули Зелена неділя Трійця Зелені свята ЗНО 2012 русский язык 10 клас презентація Життєвий і творчий шлях письменника Буклет Перше вересня Преображення Господнє Яблучний Спас Солонська Олександра поет українська мова 2012-2013 Солонська Наталя Формула здорового способу життя Перший урок 2012-2013н.р. Перший урок 2012-2013н.р Андрій Малишко Григорій Сковорода

Copyright MyCorp © 2014 Створити сайт безкоштовно