Ніна Шевченко, 11-Б клас
Вона
їх бачить щонеділі у міському парку біля великого фонтана. П’ятирічна дівчинка та
її молода витончена мама. І щоразу їй, п’ятирічній, хочеться підійти й
запитати…
Чому?...
Чому
вони посміхаються? У цей літній спекотнявий день вони обидві веселі та галасливі.
А моя
мама сьогодні зранку теж була «галаслива» – сварилася і билася з брудною тіткою
за купу пляшок із-під пива, бо не вистачає їй на горілчані «ласощі».
Чому
дівчинка примружує від задоволення очі і стає схожою на кошеня, коли її мама
ніжно пригортає до себе та цілує маленького носика?
Моя ж
мама мені дає стусанів, особливо б’є по голові, щоб синців видно не було.
Чому
руки тієї мами турботливо торкаються білих бантиків на білявих хвостиках
волосся?
А руки
моєї мами у шрамах та виразках, які вона спричиняла сама у п’яно-наркотичному
хмелю. Ці руки жорстоко штурхали мене в осіннє пекло дощової ночі та у зимову
безвість хуртовин: «Іди, принеси мамі пляшечку та цигарок, бо до мами прийде в
гості дядя Владик (Костян, Вовчик, Толян)…» Скільки їх було… Чи їх згадаєш…
Чому маленькій
п’ятирічній донечці мама купує солодку рожеву вату та ріжок красивого морозива?
А я
вчора полізла під стіл, шукаючи мамин
черевик, аж раптом у кутку намацала пальчиками шматок черствого запліснявілого
хліба. Тихцем дістала його. О, яке це щастя було – відчути у роті кислуватий
присмак твердих шматочків, що поступово м’ялки і танули… Так не тане ні морозиво, ні шоколад…
Це набагато смачніше…
Чому?
Чому? Чому?
Чому?
Я, п’ятирічна дівчинка, у свій День народження стою в оцю спекотняву посеред
парку, квисну таку остогидлу пісеньку «патаму чта день ражденья, толька раз в
га-а-ду-у»… У моєму нечісаному волоссі немає яскравого бантика, на моєму
обличчі не сяє посмішка. А вдома мене чекає не великий торт зі свічками, а п’яна
мама зі своїм черговим кавалером, стусани та синці (жалісливіший вигляд –
більше грошей).
Так, я
збираю милостиню у свій День Янгола.
О Янголе
любий, чому та дівчинка разом зі своєю мамою щасливі йдуть із парку, а я…
А я…
Чому?!...
